ЗРУЙНОВАНЕ ГНIЗДО



Категории Адрiан Кащенkо ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал Оповiдання з минулого I На горбочку бiля Базавлука, там, де рiчка, падаючи в Днiпро, розлилася просторим, як море, лиманом Великi Води, за часiв Запорозькоï Сiчi стояли три хати, а навколо хат, поприсiдавши до землi, мов паляницi на черенi, жовтiли солом'яними стрiхами комори, повiтки, сажi й iншi будiвлi хлiборобсько-скотарського господарства. За межами тих будiвель, далеко на гору, розстилався степ, а вiд хат збiгали униз до лиману кучерявi садки та зеленi, обсадженi тополями й вербами, левади. То були зимiвники трьох товаришiв, старих запорожцiв: Балана, Лантуха та Луб'яного. Багато вже рокiв жили вони тут пiд захистом недалекоï Запорозькоï Сiчi, тихо та спокiйно випасуючи понад лиманом на вiльному степу великi косяки коней i гурти товару та засiваючи невеликi лани всякою пашницею. Того вечора, що з нього починається моє оповiдання, коли золоте сонце, схилившись уже до обрiю, вигравало на блакитному, блискучому просторi лиману своïм жовтогарячим промiнням, на призьбi найближчоï до лиману хати сидiв з люлькою в зубах власник одного з зимiвникiв сивовусий дiд, запорожець Дмитро Балан. Глибокi. зморшки, що вже давно склалися на чолi старого козака, за останнi тижнi вдвiчi поглибшали, а в довгих його вусах посивiли останнi волосини i вже не нагадували про те, що цей сивовусий дiд був колись чорнявим, бравим сiчовиком. Люлька запорожця на велику йому докуку сьогоднi чомусь не курилася, розпалювати ж ïï та колупати протичкою козаку було дуже незручно; бо в нього була тiльки одна — права рука; замiсть лiвоï ж у рукавi сорочки телiпався тiльки невеликий цурпалок Коли старий козак позбувся своєï руки, у Запорозькiй Сiчi нiхто не пам'ятав, бо тому вже минуло бiльш нiж п'ять десяткiв рокiв. Сталося те ще тодi, коли Балан був зовсiм молодий — за часiв кошового Гордiєнка. — Було се тодi,— одповiдав сам Балан тим цiкавим, хто його розпитував,— коли запорожцi з наказним кошовим Якимом Богушем обороняли од ворогiв Стару Сiч на Чортомлику... Та так обороняли, що всi сiчовi окопи своïм трупом завалили... Хто ж не полiг на смерть, як сам Богуш, тi лишилися на вiки калiками. Видужавши пiсля того нещастя, Дмитро пiшов до свого роду пiд Бiлу Церкву та там i одружився, щоб було кому бiля калiки походити. Проте жив Балан на правобережнiй Украïнi недовго, бо там панували й хазяйнували поляки i гнiтили украïнський люд ще гiрше, нiж перед часами Богдана Хмельницького. Вiн переïхав на Гетьманщину, маючи на думцi спокiйно дожити вiку, та тiльки трохи не вскочив там у пазурi крiпаччини. Тодi згадав Балан вiльнi степи й простори лиману Запорожжя, згадав Великий Луг несходимий, де ще гуляла козацька воля i, покинувши з розпукою в серцi пригноблену Украïну, перейшов з дружиною на Запорожжя i осiв зимовником бiля Базавлуку. Тут, бiля лиману, насадив вiн садок, упорядкував пасiку й господарство i прожив зi своєю дружиною, не маючи дiтей, бiльше як тридцять рокiв, пiсля смертi ж жiнки одружився з дочкою свого сусiда Лантуха i з нею прижив Iвана та Галю. На велике горе старого козака через десять лiт померла й друга його дружина, лишивши йому двох дiтей-недолiткiв. З того часу старий запорожець вiддав всю свою душу дiтям i найбiльше Галi, бо вона нагадувала йому свою матiр, котру старий сiчовик любив бiльше за свою власну душу. Хоч i дуже тужив старий за своєю коханою дружиною, а проте, втiшаючись дiтьми та працюючи бiля господарства, забував вiн потроху своє горе. Тiльки останнiм часом старого запорожця обступили турботнi й тяжкi думи i мов рiй бджiл вони крутилися, гудiли й боляче шпигали його чоло. Вже три тижнi старий Дмитро ходить смутний, нi з ким не розмовляє i не любується, як бувало щодня, своïми добрими кiньми, що цiлими косяками вiльно ходили по степах, нi круторогими волами, що викохав вiн собi на втiху, нi кучерявим садком, що власними руками насадив вiн i виростив. Нiщо не миле тепер Дмитровi i нiщо не може його розважити, бо сталася тяжка i зовсiм незрозумiла для нього подiя: прийшло до Запорозькоï Сiчi росiйське вiйсько, закувало сiчову старшину в кайдани, а в товариства одiбрало зброю та звелiло всiм iти, хто куди знає. Ту лиху вiсть принiс Балановi з Сiчi його син Iван i розказав ще, що сивоусi сiчовики, мов осиротiлi дiти, умиваючись сльозами, розiйшлися по чужих хатах; молодь же, що не схотiла оддати своєï зброï, поплила з Сiчi Днiпром до Дунаю, покинувши на вiки рiдний край. Не дивно, що звiстка про цю подiю одiбрала в старого запорожця i сон, i спокiй, i веселiсть, бо з малих лiт йому було вiдомо, що Сiч Запорозька була ще й за дiдiв-прадiдiв, i в головi козака зовсiм не тулилися до купи думки про те, що буде далi i як житимуть запорiзькi степи та Великий Луг без своïх синiв i оборонцiв — запорозьких козакiв. Поки Дмитро Балан сидiв з своïми сумними думами пiд хатою, на березi лиману, там, де до води схилялися своïми гнучкими вiттями зеленi верби, сидiло з вудками в руках двоє парубкiв, а трохи вище од води, поринаючи майже з головою в пишнiй травi й степових квiтках, сидiло двоє дiвчат. Парубки були в бiлих мережаних сорочках, як звичайно ходили на Украïнi всi люди, але ïхнi червонi штани й закрученi за вуха осоледцi виявляли, що парубки були не простi селяни, а запорозькi козаки. Молодший з запорожцiв був Iван Балан, син власника зимовника. Вiн був зовсiм ще юнак, з сухорлявим, майже дитячим, обличчям i блакитними, веселими, рухливими очима. В постатi його зовсiм не було запорiзького завзяття i на велике горе Iвана, в нього ще мало помiтнi були вуса. Старшому козаковi було теж небагато, рокiв двадцять. Се був Демко Рогоза. Пiд час зруйнування Запорозькоï Сiчi, в нiй було аж четверо братiв Рогозяних. Вони були дiтьми козацького сотника з Канева i всi виховувалися в Киïвськiй бурсi; коли ж пiд час великоï пошестi вони посиротiли, то старший брат Петро, що пiд той час був уже сiчовиком, не маючи куди притулити своïх братiв-недолiткiв, забрав усiх ïх до Сiчi i повiддавав: середнiх — Демка та Гната у молодики, себто чурами до значноï старшини, а меншого, Василя, до кухарiв на послуги. Таким чином Демко Рогоза козакував уже три роки i мав вигляд заправського козака, бо його запалене вiтрами обличчя i хоч невеликi, а проте чорнi вуса i карi з рiшучим поглядом очi надавали його постатi мужностi. Балан та Рогоза не пiшли з товариством на Дунай: перший через те, що його не пустив батько, а другий через те, що його не пустили очi Iвановоï сестри Галi. Галя Баланiвна, що тепер сидiла тут на березi вище козакiв i плела собi з синеньких волошок та червоного маку вiночок, була дуже вродлива i причарувала б всякого, хто б на неï глянув. Кругленьке та рум'яне обличчя, з блакитними, як ранкове небо, очима, чорними, вузенькими бровами та червоними, як коралi, губоньками, що мимохiть все складалися в усмiшку, дихало весною й радiстю життя; ясний же погляд глибоких ïï очей, здавалося, виявляв щиру, як сама правда, душу дiвчини i натякав на щастя ïï кохання. Причарувала вона Демка Рогозу ще по веснi, до зруйнування Сiчi. Молодий козак з ватагою запорожцiв рибачив тодi на лиманi, та, почувши Галину пiсню, приïхав човном до левади Балана i застукав дiвчину пiд вербами за такою ж самою роботою, що й зараз. Галя тодi втекла вiд Демка, як сполохана пташка, i заховалася в коморi, та тiльки козак не зважив на те, та й пiшов до ïï батька гостювати, так що хоч i соромилася дiвчина молодого запорожця, а довелося ïй по волi батька частувати його й медом, i вечерею. Ще до зруйнування Сiчi Галя й Демко справили заручини, а тепер вже повиннi були б взяти шлюб, та тiльки скасування Сiчi так засмутило Галиного батька, що вони при ньому вже не смiли навiть розмовляти про своє майбутнє щастя. Подруга Галi Ïвга, що крутилася зараз бiля неï, була ще майже пiдлiтком. Смуглява й чорнява, як жучечок, i рухлива, як метелик, вона й хвилини не мала сили всидiти на однiм мiсцi i все то одбiгала на бiк, щоб зiрвати якусь найпоказнiшу квiтку, то пiдбiгала до Галi i вплiтала ту квiтку ïй у вiночок. Зимовник Iвжиного батька — Луб'яного стояв тут же над лиманом, поруч з зимовником Балана, так що Ïвга з малих лiт зростала бiля Галi. Iнших дiвчат вона не знала i навiть не бачила, бо в третьому зимовнику, над Базавлуком, жив Галин дiд Лантух тiльки з своєю старою дружиною i бiльше на всiх зимовниках не було нi одноï дiвчини й нi одного хлопця. Поки Галин батько сидiв пiд хатою зi своïми тяжкими думками, молодi козаки й дiвчата на березi лиману пустували й смiялися помiж собою, не згадавши й разу про те, що так розкраяло серце ïхнього батька — про скасування Запорозькоï Сiчi. Вони не мали ще свого минулого, не мали про що згадувати, про що побиватись i жили щастям хвилини. — Глянь, Галю,— обiзвався помiж жартами Рогоза до своєï нареченоï,— яка чудова смуга на лиманi од сонця! — Справдi,— вiдповiла дiвчина,— неначе золотий килим, що ним вистелена стежка в те чарiвне царство, де всi будинки вкритi золотом, а в садочках срiбнi яблука ростуть. Козак пiдсiв до своєï нареченоï i пригорнув ïï. — Я певний, моя горличко, що й наше життя буде таке радiсне й чарiвне, як оця щиро-золота смуга. А нащо ж, Галочко, ми його одкладаємо? Нащо марнуємо днi? Дiвчина глянула на нього з коханням. — Я не вiд того, мiй любий, щоб скорiше взяти шлюб, та тiльки от... як тато? — Попросимо сьогодня батька, щоб скорiше поблагословив нас звiнчатись. Чого нам гаятись? Галя соромливо сховала своï очi. — Менi, Демку, нiяково про те просити. Проси сам. — Про що ж то ви хочете мене просити? — почувся журливий голос позаду молодих i з-помiж верб левади вийшов старий Балан. Зачувши голос батька, Демко й Галя схопилися з трави. Молодий козак, хоч i був трохи збентежений, чемно вклонився старому, покiрливо проказавши: — Хотiли ми, тату, просити вашоï милостi, щоб благословили нас скорiше шлюб узяти. Старий козак докiрливо похитав головою. — Се ти, козаче, замiсть того, щоб неньку Сiч обороняти, так поспiшаєшся до шлюбу? Не так робили за наших часiв! Батьки нашi все життя про Сiч пiклувалися, а як уже не держала рука шаблi, так тiльки тодi про одруження згадували. Не втече вiд тебе шлюб, козаче... та й Галя ще не перестарiла. Од такоï вiдповiдi Демко засмутився i похилив голову, Галя ж мовчки пригорнулася батьковi до плеча i поцiлувала його.в руку. Серце старого запорожця зразу пом'якшало вiд ласки дочки i, погладивши рукою Галине волосся, вiн сказав, сiдаючи на землю: — Сядемо, дiти, та поговоримо... Галя сiла поруч батька, пригорнувшись до нього, Демко ж сiв з другого боку. — Як його, дiти моï, про шлюб та весiлля тепер думати,— почав старий запорожець,— коли поховали ми все те, на чому держалося життя наше?.. Поховали Матiр-Сiч? Молодий козак не хотiв так легко пiддаватись. — Та що ж, тату... — сказав вiн.— Хiба сумувати нам без краю? Журбою Сiчi не вернемо. Отже й люди, трапляється, вмирають, а живi посумують деякий час та й знову про живе думають... Старий журливо похитав головою. — Не розумiєш, козаче, того, що сталося. Не в тому тiльки лихо наше, що Сiчi вже немає... Не вперше руйновано Сiч Запорозьку: руйнували ïï й татари, й турки, й москалi, а вона знову вставала, бо жива була душа козацька... Тепер же Сiч вмерла навiки, бо ви зганьбили ïï... от що! А козацьку славу затоптали ви в болото. Ось у чому мука пекельна! Не болiло б моє серце, коли б я знав, що Сiч зруйновано пiсля того, як залито кров'ю ïï шанцi... Та смерть була б не довговiчною, бо кров, пролита за рiдний край, дає паростки i веде за собою нове життя; ся ж смерть, що ви заподiяли Сiчi, є смерть ганебна, а може, боронь Боже, й довiчна. Нема чого й говорити: ви самi власними руками задавили свою матiр! — Добре вам, тату, тепер нас ганити. А що ж ми мали робити, коли вся сiчова старшина й сам кошовий не схотiли стати за свою правду i скорилися лихiй долi? — Не знали ви, що робити? — в запалi скрикнув Балан.— Та коли б за моïх часiв був такий кошовий отаман i така старшина, як отеє у вас, так ми нагодували б ïхнiм тiлом у Днiпрi ракiв, а обрали б таких отаманiв, що вмiли б стати за козацьку волю й честь! От що! — От ви, тату, й у цьому менi дорiкаєте i до мене неприхильнi стали... А ми ж мало не так i вчинили, як ви говорите: ми скинули було всю старшину i обрали iншу, що згодилася вести нас до бою. Ми навiть гармати вже повикочували з пушкарнi на окопи... Так що ж, коли тут вийшов пан отець Володимир з хрестом i сказав, що покладе на всiх прокляття, якщо ми не скоримося? Що тут було чинити? Товариство розiйшлося по куренях, а далi, замiсть того, щоб обороняти Сiч, посiдало на човни, та й помандрувало на Дунай! — Тяжке горе! Смерть козацькiй волi! — Та через що ж, тату, смерть? Через що? Буде на Дунаï нова Сiч Запорозька — от i все. — А тут же?... Тут що буде з нашими безкраïми степами, що ми вiд дiдiв-прадiдiв обороняли i од бусурманiв, i од полякiв? Молодого козака дивувало, що старий бiдкався про степи. — А що має статися з степами? — сказав вiн.— Степи несходимi... безкраï... ïх нi переорати, нi кiньми випасти. Хоч би й чужi люди понаходили сюди так i то на всiх вистачить землi i людей навiть непомiтно буде. Чого справдi вам так журитися? Ну нехай Запорозька Сiч од вас трохи далi буде — на Дунаï, а проте ви знатимете, що вона єсть. А тут у вас i степ свiй, i хата, й плавня, i добре господарство. От звiнчайте нас скорiше з Галею, так ми довiку з вами будемо жити. Я нiкуди вашоï дочки не завезу — будемо обоє вашу старiсть доглядати. Поки Демко говорив, Галя все мiцнiше тулилася до батька та цiлувала його в руку. — Ох, дiточки моï... — сказав старий козак, зовсiм уже пом'якшавши i цiлуючи дочку в голову.— Знаю, що молодi ви i вабить вас до шлюбного життя, та тiльки недобре менi серце вiщує... Чи буде ж ваше життя щасливе? — Та якого ж, таточку, ще треба щастя,— обiзвалася Галя, зазираючи батьковi в очi,— як всiм укупi жити? — А якщо, тату, ви занудьгуєте за Сiччю,— все смiливiше i веселiше говорив Демко,— так ми з вами й поïдемо на Дунай подивитись на нашу нову неньку. Та що ж справдi: неабияка далечина до Дунаю! Посiдаємо на коней та й гайда через Буджак!.. Аби ваша сила, а шляхи до Дунаю вiдомi! Старий козак повеселiшав — очi його заграли i навiть зморшки на чолi розiйшлися. — А що ж, справдi...— сказав вiн.— Невже б же я не доïхав? Ото! Ще й як би доïхав! Я так гадаю, що тижнiв за два й стали б ми на Дунаï... Та й то ще як повагом ïхати, а коли б узяти на перемiну по двоє коней, то гляди, коли б не за сiм днiв там були! — От би й подивилися, як там нашi живуть. У мене до того там аж троє братiв. — Головна рiч,— сказав старий,— щоб козаки не забували там стародавнiх запорозьких звичаïв. Молодi на Дунай пiшло багато, а старих обмаль — доглянути молодь годилося б та повчити ïï. Старий запорожець забув уже про своï лiта i марив думками по Дикому Полю, по Буджаку й понад Дунаєм — по всiх тих степах, рiчках та могилах, де не один раз з шаблею в руцi гарцював з товаришами. Йому стало легко й радiсно на серцi i вiн сказав весело: — Ну якщо так, дiти, то нема чого гаяти часу. Споряджай, Галю, завтра на дорогу харчiв, а ти, Демку, обдивися воза та й повезу я вас по шлюб у Самарську Миколаïвську пустинь. Нехай вас Господь благословить... А як поживете вже трохи, то й на Дунайську Сiч з тобою, Демку, та з Iвасем поïдемо подивитись. II Два днi пiсля того Галя, запросивши до себе на помiч свою бабку Лантухову, пекла, варила й смажила всякi харчi й страви. Спинилася вона тiльки тодi, коли вже всi полицi в хижi та стiл i лави в хатi були повнi паляниць, коржiв, буханцiв, млинцiв, пирогiв, ковбас та печеноï птичини; ще й риби вона не забула, тiєï, що Iвась напередоднi натягав вудкою. Рогоза тим часом обдивився й пiдмазав воза i помостив на нього сiна скiльки треба було, щоб добре сидiти; про те ж чим годувати в дорозi худобу, тодi не треба було турбуватись, бо паша була скрiзь по безкрайньому степу, де не стань возом. На третiй день, ранком Демко налигав волiв, а Галя заквiтчала ïм роги червоними стрiчками, щоб усi, хто зустрiнеться в дорозi, знали, що по шлюб дiвчина ïде. Скiнчивши з тим, почала вона виносити з хати все печене й варене. Було його й у полумисках i по глечиках, а чимало й так позагорнутого в рушники. Все те Галя складала на вiз i умощувала в сiно. Коли вiз був упорядкований, старий запорожець покликав сина i почав наказувати, як доглядати без нього господарство. Далi по звичаю всi увiйшли в хату й на хвилину посiдали, щоб на подорожнiх усе добре сiдало, i врештi вийшли до воза. Тут старий Балан скинув шапку й, перехрестившись на схiд сонця, сiв на передi воза, а Галя з Демком ледве умостились помiж харчами побiля люшель. — Гей, круторогi! — сказав старий, любуючись своïми добрими ситими волами, i вiз покотився з двору, пiрнувши через кiлька хвилин у травi по самi вертки люшень. У степу не було нi шляху, нi стежки, нi навiть людського слiду i од волiв визирали з трави тiльки великi гострi роги, уквiтчанi Галиними стрiчками. Проте старому сiчовику й не треба було шляху: вiн бачив по степових кряжах могили i по тих могилах розпiзнавав, куди треба простувати, щоб не потрапити нi у яр, нi у скелювату балку, нi у сторчовий байрак. — Нащо, тату, нам ïхати аж за Днiпро у Самар? — спитав Демко, коли вiз заïхав уже од зимовника за гору.— Адже по сей бiк Днiпра є церква в Нових Кайдаках. — Не знаю я, сину,— одповiв старий козак,— яка та церква у Нових Кайдаках... i який там пан-отець. Може, чужинець який-небудь, або такий, що й бороди ще не од-ростив; Миколаïвська ж пустинь, що за Самар'ю, то святе мiсце. Ще за тих часiв, коли тут погана татарва як сарана шугала, ченцi там спасалися i монастир будували... А ченцi тi були з нашого товариства — запорожцi. Ще й зараз за iгумена там мiй курiнний отаман, а скарбником товариш мiй, кошовий отаман Вiйська Запорозького Пилип Хведорiв. Так от, дiти, я й мiркую, що як шлюб святе дiло, так годиться його у святому мiсцi й брати. До того ж менi давно хотiлося побачитись з побратимом Глобою, що сидить зимовником над Днiпром проти Монастирського острова... Так от заразом i до нього заïдемо. Вiн нас i на той бiк Днiпра перевезе. Сонце, посуваючись по блакитному небу, пiднiмалося над степом все вище та вище; промiння його ставало все бiльше пекучим, так що й вiтерець, пробiгаючи понад зiгрiтою сонцем травою, не давав бажаного холодку, а тiльки наганяв на подорожнiх пахощi розпареноï сонцем, соковитоï степовоï трави й квiток. Старий Балан скоро похилився на купу сiна бiля полудрабка i почав куняти, молодята ж жартували помiж собою, голубилися та слухали жайворонка, що, мрiючи десь високо в повiтрi виспiвував над тихим степом про щастя кохання. У пiвдень подорожнi випрягли волiв i пустили ïх пастися, самi ж пообiдали й вiдпочили. Згодом, коли сонце трохи повернуло на захiд, вони поïхали знову, прямуючи на пiвнiч. Два днi вiз з подорожнiми, поринаючи в густiй травi i коливаючись, мов корабель, все далi посувався по безкрайньому степу. Тiльки нiмi свiдки: сонце, мiсяць та зорi бачили наших подорожнiх, та ще журавлi, дрохви, стрепети та iншi степовi птахи, пролiтаючи великими зграями над ïхнiми головами, подавали подорожнiм свiй голос. Надвечiр другого дня вiз докотився до рiчки Мокроï Сури, i Балан, переïхавши ïï бродом, отаборився тут на нiч. Демко поставив таганок, наламав бiля рiчки сухого очерету i розпалив багаття; Галя ж взялася варити кулiш i наварила такого смачного, що старий козак, ïвши, все його вихвалював, а Демко навiть з острахом поглядав, чи не чорнiє вже в казанку дно. Була, як годиться, до кулiшу й оковита й ковбаси i iншi заïдки, що Галя зiбрала з дому. На землю тим часом насувалася тепла лiтня нiч. На блакитному небi по однiй займалися зiрки i що темнiше ставало небо, то яснiшi ставали зорi i врештi почали вони вiдбиватися своïм про, мiнням у темнiй водi рiчки. Тихо повiвав понад Сурою вiтерець, гойдаючи берегами гнучкi очерети й осоку, а тi, покивуючи своïми пишними китицями, про щось перемовлялися таємним шепотiнням, наганяючи на всiх дрiмоту. Пiд чарами лiтньоï ночi й темряви нашi подорожнi безпечно поснули: батько на возi, а молодята пiд возом на простеленому ряднi. Тiльки не дуже довго довелося ïм спати: чутке вухо старого запорожця, ще й досi вмiло чути крiзь сон, i бiля пiвночi вiн почув тупотiння коней. Те тупотiння щодалi вчувалося ближче i врештi Балан, пiдвiвши голову, розглядiв, що до броду пiд'ïздять двоє озброєних вершникiв. То були драгуни з вiйська генерала Текелiя, що досi стояло бiля зруйнованоï Запорозькоï Сiчi. Тi драгуни бiгли кудись на пiвнiч i випадково натрапили на наших подорожнiх. Перебрiвши рiчку, драгуни нагледiли воза. — Глянь! — скрикнув один з них до товариша по-росiйському.— Он як нам доля всмiхнулася: хохол ïде возом!.. Тут тобi, напевне, й паляницi i ковбаси й пироги та ще гляди, коли немає й оковитоï! — Го, го! — радiючи скрикнув другий.— Так тепер годi жалiти, що ми не вечеряли! Вершники пiдвернули до воза. — А що вам, добрi люди? — спитав Балан, вставши. Прокинулися од розмови й Галя з Демком i стурбованi повскакували. Драгуни тим часом позлазили з коней i доступилися до воза. — Тягни лиш сюди, старий...— сказав один з них, засунувши руку в сiно.— Тягни все, що люди жують зубами... Та витягай заразом i горiлку! — Що ж ви за люди? — спитав старий козак. — Ми царськi люди, а через те ти давай нам все, не криючись, як самому царевi! — Якщо ви, добрi люди, голоднi,— сказав Балан,— так ми вас нагодуємо. Сiдайте на рядно, а дочка подасть вам попоïсти. — Та ми й самi знайдемо, чого нам треба! — одповiли драгуни i полiзли нишпорити попiд сiном, витягаючи все, що наховала там Галя. Козаки обурилися. Проте вони були без зброï, бо у Рогози було одiбрано зброю ще тодi, як вiн виходив i Сiчi, Балан же не брав своєï шаблi, побоюючись, щоб у Самарi не одiбрали ïï москалi. — Хто ж так робить? — скрикнув старий козак. — Се ж грабунок! Коли б при менi була шабля, я б повчив вас, як поводитись з козаками. — Мовчи, поки цiлий, Мазепа! — почали гримати драгуни i повитягавши з возу всi харчi, загорнули ïх у рядно щоб покласти на коня. — Та що ж це ви, харцизи? — скрикнув Рогоза.— Ото такi ви царськi люди? Грабуєте подорожнiх людей серед шляху гiрше за гайдамакiв! Вiн хотiв одiбрати харчi з рядном назад та драгуни вихопили шаблi з пiхов i погрожували всiх порубати. Побоюючись, щоб не сталося лиха, Дмитро з Галею одтягли молодого козака назад. — Нехай беруть! — сказав старий козак.— Нехай ïдять на свою загибель. Я скажу ïм услiд таке слово, що та ïжа ïм каменем у черевi стане й отрутою по жилах пiде. На що вже гайдамаки — та й тi нiколи не лишали чоловiка в дорозi без харчiв — вiзьмуть було скiльки ïм треба, щоб наïстись, а останнє лишать подорожньому; отсi ж москалi неначе й не люди!.. Ну дарма!.. Побачимо, хто скорiше помре: чи ми без хлiба, чи вони пiсля хлiба! Слова старого козака засмутили драгунiв. Вони чули про те, що старi запорожцi всi характерники i що, як хто з них схоче помститись, так вiзьме та й оберне людину в свиню або в вовкулаку. Вони почали нишком помiж собою радитись, а далi розв'язали рядно, кажучи: — Ну, нехай буде по-вашому: подiлимо все надвоє — половина вам, половина нам. Всього ж бо вам i за тиждень не поïсти! Так на тому й скiнчилася та пригода. Свiтом нашi подорожнi поïхали далi, вибиваючись на високу гору. Демко й Галя були веселi i смiялися з того, як налякалися драгуни батькових погроз; Балан же був невеселий — вчинок драгунiв нагадав йому, що по запорозьких землях почали вже панувати чужi люди i повелися новi звичаï, колишнiм же власникам сих земель тепер немає вже й захисту. Двi години вiз витягався на гору i, нарештi, виïхав на шпиль до двох високих могил, що звалися Близнюками. Тут на пiвночi заблищав срiбно-блакитною смугою Днiпро, заклинаючи подорожнiх зiйти на могилу i полюбуватись на краєвид. Вони так i зробили i, пустивши волiв пастися, самi пiшли на одну з могил. З шпилю могили був чарiвний краєвид. З лiвоï руки, з-за високоï гори, виглядав вкритий лiсом Монастирський острiв, а повз нього широкою, срiбною пеленою вибiгав рухливий Днiпро i, добiгши до пiскуватих кучугур Огрiнi, круто повертав на пiвдень, ховаючись одним краєм пiд ту саму гору, що на нiй стояли подорожнi. Далi вiн знову виникав з-пiд гори ввесь, простуючи вже на захiд, i бiля високого рогу гори падав на гострi скелi Кодацького порогу, розбиваючись бiлою пiною. На пiвночi за Днiпром розлягалися великi зеленi лiси, а помiж тими лiсами подекуди виблискувала своïми бiлими водами рiчка Самар. Старий Балан не один раз уже на свойому вiку бував на сих могилах; був раз тут пiд час походу й Рогоза, Галя ж не була тут нiколи i стояла тепер мов зачарована, слухаючи те, що розповiдав ïй батько про сi дивнi мiсця. — Через що ж, тату,— спитала вона згодом,— той зелений острiв зветься Монастирським, коли монастир, ви казали, стоïть аж за Самаром? — Через те, дитино моя, що сi мiсця жили ще задовго до наших часiв. Люди помирають, а земля все живе. На тому островi була, бач, церква ще скоро пiсля народження Христа. Вже яка там вона була, хто його знає: може, прямо в землянцi, а може, що й у печерi помiж скелями, а тiльки нашi дiди гомонiли, що чули од своïх батькiв, нiби святий апостол Андрiй, як ïхав Днiпром до Києва хрестити людей, так перебував деякий час на Монастирському островi i хрест на ньому великий поставив. Пiсля нього на островi й з'явився монастир i ченцi. I не малий час вони тут пробували — аж поки набiгла сюди бусурманська погань... Тодi ченцi, рятуючись од нехристiв, перейшли в лiси за Самар, та й збудували там новий монастир. — А сi могили чому Близнюками звуться? — А се теж не за наших часiв так ïх прозвали. Тут в дуже давнi часи, ще як не тiльки що запорожцiв тут не було, а й татарва ще не приходила, так царював у Кодацi якийсь цар, а у царя була улюблена жiнка. От одна чарiвниця й позаздрила тiй жiнцi та й набрехала царевi, неначе його дружина та йому невiрна, а на доказ, бач, пророкувала, нiби жiнка царя завагiтнiє та й народить близнюкiв... А коли воно справдi так i сталося, так цар той жiнку скарав на смерть, а двох близнюкiв звелiв на отсiй горi живцем закопати та й насипати над ïх домовинами отсi височеннi могили. От через те i могили люди Близнюками звуть. Кiлька хвилин старий козак мовчки переводив своï очi з одного краю обрiю до другого, далi ж знову звернувся до Галi. — Тут, серце, всяка могила на степу, всякий островець на Днiпрi i навiть всяка скеля на березi говорить про минуле. От, наприклад, бачиш з захiдного боку Днiпра високий острiв бiля Огрiнi — Кiнським вiн зветься, так на ньому наш кошовий Сiрко вигубив цiлу татарську орду, а кiлька десяткiв тисяч невольникiв. шо орда гнала з Украïни, визволив на волю... А ото з правого боку на крутому, високому розi Кодак: так там то вже кровi нашоï козацькоï пролилося!.. I до Хмельниччини було i пiсля Хмельниччини... Там i зараз запорозька паланка стоïть... — Кажiть, тату, краще: була паланка! — похмуро сказав Рогоза. Сей натяк на скасування Запорозькоï Сiчi з усiма ïï паланками дуже зворушив старого сiчовика. — Боже мiй, Боже мiй! — сказав вiн, ковтаючи сльози.— Що ж тепер з тобою буде, мiй вiльний, укоханий краю? Чи на те ж нашi батьки обороняли тебе од бусурманiв, не шкодуючи свого життя, щоб дiстався ти чужим людям на поталу? Через хвилину, сумно похиливши голову, старий запорожець сходив з могили до свого возу, щоб ïхати далi, а слiдом йшли й Галя з Демком. III В обiдню пору подорожнi почали з'ïздити з великоï гори до Днiпра. Оббiгаючи ту гору, велика рiчка розлягалася перед очима мандрiвникiв широким та блискучим, мов загартована криця, пiвколом. У лiву руку понад Днiпром простяглася широка зелена долина, перерiзана вузенькою, вихилястою рiчкою, понад котрою жовтiли стрiхи запорозьких зимовникiв. Та рiчечка звалась Половицею, як i тi кiльканадцять хаток, що тулилися до неï. По долинi вiльно ходили гурти товару й косяки коней, а в далечинi понад Днiпром визначалися озера й очерети. Балан не звертав до Половинi, а прямував горою аж до рогу, що вип'явся скелями проти Монастирського острова, бо саме на тiм розi, над скелями, й сидiв зимовником його приятель Глоба. Запорожець Глоба був курiнним товаришем Дмитра Балана Як i Балан, вiн козакував за часiв гетьмана Мазепи й кошового отамана Гордiєнка; коли ж запорожцi мусили перейти кошем до Олешок, Глоба не схотiв жити на бусурманськiй землi та, повернувшись до порогiв, наглядiв собi захисний куточок над скелями Днiпра проти Монастирського острова i збудував там собi спершу курiнь, а далi й хату. Дуже припало Глобi до серця се мiсце i почав вiн порядкувати тут сад i пасiку, а далi збудував пiд скелями на Днiпровiй протоцi млин i молов сусiдам борошно. Працюючи у своєму куточку, Глоба нiкуди не ïздив, жiноцтва не бачив i через те, мабуть, i не оженився замолоду; коли ж почали люди осiдати хатами понад Половицею i заявилися тут i дiвчата й удовицi, Глоба був уже старий, женитись не схотiв i довiку лишився бурлакою. Тiльки рокiв з десять до зруйнування Сiчi стало старому сумно самому жити в хатi i вiн прийняв до себе жонатого сiчового товариша Каплана i передав все своє хатнє господарство до рук його жiнки. Коли нашi подорожнi наблизилися до зимовника Глоби, старi товаришi Дмитра саме лагодилися обiдати i дуже зрадiли гостям. Каплуниха заметушилася по хатi i за мить на столi почали з'являтися всякi заïдки, а далi запарував i смачний борщ: Глоба ж тим часом витяг з комори цiлий десяток сулiй та сулiйок з вишнiвками, тернiвками, дулiвками й iншими наливками, що вiн настоював з ягiд та овочiв власного саду. За чаркою горiлки старi приятелi розбалакалися, пригадуючи своє козакування, пригоди, бойовища й молодецьку гульню. Розмова протяглася довго i хоч почалася весело та скiнчилася журливо, бо козаки пригадали подiï останнiх часiв — пригадали, що немає вже ïхньоï неньки Сiчi Запорозькоï. — Все минулося!..— сказав наприкiнцi обiду Глоба.— Минулося й не вернеться нiколи, як i нашi молодi лiта. У тебе, Дмитре, он хоч дочка єсть... благословить Бог, так i онуки будуть... вже ж хтось пом'яне; я ж, як був сiромахою, то так сiромахою мене й поховають i не буде кому про мене згадати! Ну, та що про се говорити... Ходiмо лiпше я покажу тобi мiй садок. Всi, вставши з-за столу, пiшли з хати i зразу опинилися в саду. Деревами була обсаджена велика обшир Днiпрового берега, що високо пiднiмався над рiчкою. У всякому кутку саду були окремi дерева: цiлi площi були пiд вишнями, яблунями, дулями й сливами; понад стежками ж росли шовковицi, кислицi, каштани, клен, ясен та силенна сила бузку. Балан, оглядаючи сад, дивувався з того, що всяка рослина в саду була так вихована, як дитина, i не хотiв йняти вiри, щоб все те зробила одна людина власноручно; Глоба ж, любуючись наслiдками своєï працi i радiючи на здивування свого приятеля, весело й гордовито говорив: — Ось де моï укоханi дiти! Ось де моï нащадки на сьому свiтi! Якщо вони мають душу, то згадають мене пiсля смертi. Далi Глоба показав Бадановi все своє господарство i повiв у берег Днiпра, де, притулившись до скелi, шумiв колесами млин i стояли, прив'язанi до корiння осокорiв, великi й малi човни. — Забагатiв я! — сказав Глоба Бадановi, коли всi верталися вже до хати.— Бач: у мене млин, всяка худоба нелiчена, зимовник на двi половини... Ще й другий зимовник i другий сад єсть у долинi бiля рiчки Половицi... А нащо менi все оте? Менi вже час про спасенiє душi подбати. Вiддам, мабуть, все добро на Самарський Миколаïвський монастир, та й сам пiду туди вiку доживати. Увесь вечiр приятелi згадували про своє минуле життя та гадали про майбутню долю Запорожжя i тiльки пiзно пiсля вечерi полягали спати. Ранком другого дня Глоба наклав приятелю на вiз харчiв i, взявши з млина двох наймитiв, облагодив великого дуба, щоб ним перевезти гостей разом з ïхнiм возом i волами на той бiк Днiпра. Ще не встало сонце, як нашi подорожнi були в дубi i, протягши його деякий час понад берегом, щоб легше було обминути переднi скелi Монастирського острова, рушили упоперек широкоï рiчки. Демко разом з наймитами громадив веслами, а на стернi, проводжаючи товариша, сидiв сам Глоба. Прудкi хвилi рiчки враз пiдхопили дуба i понесли вниз, неначе намагаючись кинути його на скелi острова. Та тiльки ïм не пощастило: дужа рука крем'язного запорожця мiцно держала стерно, направляючи дуба вище тих скель, на другий бiк великоï рiчки. За пiвгодини дуб був бiля берега. Наймити допомогли Демковi викотити з нього воза; запрягти ж було недовго i через кiлька хвилин подорожнi, попрощавшись з Глобою, поïхали далi, прямуючи помiж пiскуватими кучугурами та шелюгами верболозiв до Самарського шляху. Тiльки увечерi, коли вже сiдало сонце, нашi подорожнi в'ïхали у стародавнє запорозьке мiсто Самар. Тут у Бадана чимало було побратимiв i приятелiв, та тiльки старий запорожець, побачивши, що по всiх дворах та вулицях мiста сновигали драгуни, улани й iншi москалi11, не схотiв ставати у Самарi на нiч. — Цур ïм, тим москалям! — говорив вiн.— Од них i поли врiж та тiкай, бо без лиха не минеться! Найбiльше вiн боявся за Галю,— i справдi, поки вони переïхали мiсто, москалi дуже зачiпали ïï, вигукуючи всякi соромiцькi прислiв'я та пiснi, так що бiдна дiвчина врештi почала плакати i з очима загорнулася хусткою. Проминувши серед мiста нову велику церкву на дев'ять високих бань, вiз незабаром спустився до рiчки Самар, до того мiсця, де коштом Вiйська Запорозького содержувався пором, злагоджений з двох дубiв. Чубатi запорожцi-дубовики вже пошабашили на нiч i сидiли у березi бiля таганка, дожидаючи, поки вкиплять галушки та смакуючи пах олiï, що ïï кухар чимало всипав у таганок. Подорожнiм довелося б тут i ночувати, коли б Глоба не поклав на вiз побратимовi баклажку з горiлкою. Добрий могорич i щире слово Балана пiддобрили дубовикiв i вони перевезли подорожнiх на другий бiк рiчки.. За рiчкою вiз потягся лiсом, поринаючи колесами в пiску i пiдкидаючись на корiннях вiковiчних дубiв. Темрява ночi хутко оповила землю, а за рясними вiттями дубiв до землi не доходив навiть промiнь зiрок. Проте старий козак нiколи не забував стежки, по котрiй проïхав хоч один раз за життя i тепер, не вважаючи на темряву, вiн за пiвгодини потрапив до ворiт монастиря. Тут, бiля хреста Божого дому, Балан почував себе в безпецi вiд москалiв i, не наважуючись турбувати ченцiв уночi, не дозволив Демковi стукати у ворота, а розташувався на нiч пiд парканом монастиря. Другого дня ранком за браму вийшов молодий чернець i впустив подорожнiх у двiр. Балан зразу ж пiшов до отця iгумена перебалакати про свою справу, але виявилося, що вiнчати в той день не годилося, й iгумен наказав дiждати завтрiшнього. Весь ранок Рогоза ходив з Галею по монастирському садочку i поза огорожею в лiсi. Нiхто не бентежив тут лiсового птаства i воно щебетало, скрекотiло й виспiвувало по кучерявих дубах так, що здавалося, все повiтря повне тих звукiв; людського ж голосу тут нiде не чуть було, i здавалося, що за паркан монастиря не доходять нiякi вiстi з свiта. Здавалося, що тут дбають тiльки про Бога, а до iншого всiм було байдуже; проте справдi воно було не так: Самарський монастир був частиною запорозькоï душi, i з його тихих келiй з смутком у серцi прислухалися до того, що дiялося на Запорожжi. Навiдався Рогоза i до шпиталю, де лежали покалiченi пiд час останньоï вiйни запорожцi. Там теж була непорушна тиша й спокiй. Тiльки ченцi ходили помiж лiжками калiк, перев'язуючи ïхнi рани. I подобалося Демковi се святе мiсце, так що тепер вiн зрозумiв через що тесть повiз його по шлюб сюди, а не до iншого мiста. Смутний ходив по шпиталю Балан. — За що ж i за кого проливали ви свою кров? — встало в його серцi питання, коли вiн дивився на покалiчених сiчовикiв. I гiрка сльозина полилась з ока старого запорожця. Пiсля обiду молодий послушник покликав Балана й Рогозу до келiï скарбника колишнього кошового Запорозькоï Сiчi Пилипа Хведорова. Старий чернець Пилип ще не дуже давно був одним з видатнiших дiячiв i лицарiв Новоï Сiчi Запорозькоï. Козакувати вiн почав ще з юнацьких лiт i за часiв кошового Костя Гордiєнка брав участь разом з побратимом Баланом в оборонi Староï Сiчi. Врятувався вiн тодi тiльки через свiй незвичайний хист та силу. Побачивши, що отаман i майже все товариство полягло по окопах побите й покалiчене, а вороги затопили Сiч своïм вiйськом, Пилип вкинувсь у Днiпро i переплив його упоперек. Пiсля того вiн з'явився в Олешкiвськiй Запорозькiй Сiчi, уславився походами звiдтiля на полякiв, що мордували правобережну Украïну, далi ж допомагав Милашевичу пiд час переходу запорожцiв з Олешкiвськоï Сiчi на ïхнi стародавнi землi i упорядкував Нову Сiч на Пiдпiльнiй. У Новiй Сiчi вiн уславився походами на татарськi городи та турецькi землi i, нарештi, в 1764 роцi був обраний за кошового отамана. Кошовим отаманом Пилип був не великий час, бо, побачивши, яку велику силу набула в Сiчi заможна козацька старшина i що вона сама схиляється до знищення стародавнiх запорозьких звичаïв i рiвноправного товариства, вiн через рiк сам зрiкся кошевства i пiшов рятуватись у Миколаïвську пустинь. Рогоза не був на Сiчi за часiв кошевства Пилипа i зовсiм його не знав, Балан же, побачивши у невеликiй келiï сивобородого старця, не пiзнав би в ньому свого давнього побратима, коли б очi старця не свiтили з-пiд довгих сивих брiв тим вогнем, що грав ще замолоду. Старий Дмитро, побожно схрестивши руки, попросив у свого колишнього побратима благословення, а слiдом по ньому пiдiйшов пiд благословення i молодий козак. — Сiдайте, друзi моï й товаришi... — промовив чернець, показуючи на лаву — i оповiдайте менi, як сталося те, що розкраяло нашi душi. — От свiдок всього, що було... — одповiв Балан, показавши на Рогозу.— Нехай вiн сам тобi розкаже. Молодий козак розказав про всi подiï, що сталися пiд час скасування Запорозькоï Сiчi, не проминувши й того, як з-пiд престолу церкви святоï Покрови полковники московського вiйська забрали шухлядку з царськими грамотами та унiверсалами польських королiв про непорушнiсть запорозьких вольностей i як пiсля того донськi козаки пообдирали з образiв коштовнi ризи i на шматки порубали срiбнi царськi врата. Слухаючи оповiдання Демка, старий чернець заплакав, мов дитина, а проте, коли Рогоза, побоюючись ще бiльше його хвилювати, спинився, вiн наказав говорити далi: — Нехай почую все! Може, скорiше моє серце розiрветься у грудях i не дасть менi пережити смертi неньки Сiчi. Знаю я, що грiх се мiй великий... що я повинен думати тiльки про прийдешнє царство, але де ж взяти сили, щоб забути ту тяжку кривду, що нам заподiяли? Коли Рогоза скiнчив оповiдання на тому, що бiльшiсть козакiв помандрувала на Дунай, чернець, сумуючи, похитав головою: — Не матимуть вони там долi, бо за турецьку землю доведеться нашим бити нас хрещених i се буде нестерпучою мукою всьому товариству. Грiх думати те, що я думаю, прости мене, Господи, а лiпше було б вам тут битись за матiр Сiч до загину. Не так вчинили ми, коли впало лихо на Стару Сiч. Спитай он свого тестя. Ми билися до останнього i не осоромили козацькоï слави, а через те, хоч померла Стара Сiч, так народилася Нова. Правда, що на все воля Господня. Я буду молитись за тих, що помандрували, шукаючи новоï долi, бо доля ïхня в руках Господнiх. Проте думки старого ченця не до Бога слалися: вiн почав згадувати молодi лiта та морськi походи на бусурманiв i переказувати все, що знав про славнi часи кошевства Iвана Сiрка. Очi колишнього кошового заграли вогнем молодого завзяття, а постать його вип'ялася й виросла так, що й чорний клобук на його головi й ряса здавалися зовсiм не на своєму мiсцi. Несподiвано в ту хвилину вдарив дзвiн до вечернi. Слова занiмiли на устах ченця, очi погасли, вся постать його стулилась i зiгнулась, i колишнiй кошовий, ставши в куток до образiв, почав бити поклони. Побачивши те, Балан та Рогоза, щоб не перешкоджати Божому чоловiковi i не спокушати його, вийшли потихеньку з келiï i зачинили за собою дверi. Одстоявши ранком другого дня в церквi службу, Демко Рогоза й Галя Баланiвна стали на рушнику i взяли шлюб. Вiнчав Рогозу, як i завжди вiнчав запорожцiв, сам iгумен i поблагословив ïх на нове життя власною рукою. Пiсля вiнця Балан повiв молодих вклонитися Пилиповi i разом попрощатися з ним. Пiд час прощання старий Балан, турбуючись про майбутнє життя пiсля зруйнування Сiчi Запорозькоï, заплакав. — Не сумуй, товаришу! — неначе спокiйно сказав колишнiй кошовий.— На все бо є воля Божа i без його святоï волi не було б зруйновано Сiчi Запорозькоï, Блаженнi кротцi, iже синами Божими нарiкуться! Треба скорятися волi Господнiй i вiд нього сподiватися милосердя. За ту нiч, що минула пiсля першоï розмови з козаками, запорожець-чернець багато передумав i перестраждав i, врештi, в його душi смиренний чернець, мабуть, перемiг сина вiльноï волi, запорозького кошового, бо здавалося, що його навчання виходило з щирого серця. IV Через кiлька днiв щасливi та веселi молодi поверталися разом з батьком до Базавлуку. Ще вiз з уквiтчаними волами був далеко од оселi, а вже назустрiч подорожнiм вибiгли Iван з Ïвгою, а далi повиходили й старi сусiди. Всi, радiючи, привiтали молодих i предрiкали ïм щасливу долю. Недовго посидiли всi в хатi, а далi старий Балан пiшов до пасiки оглядати своï бджоли, а Галя, вхопивши Демка за руку, потягла його в садочок. Той садочок був ïй любiший за все на свiтi, бо бiля нього вона народилася на свiт, по його стежках бiгала своïми маленькими дитячими ноженятами, працювала в ньому бiля квiток та рослин i у вiльний час спочивала в холодку його кучерявих вишень та яблунь. Всякий кущик, всяке дерево i навiть квiтка в садочку були ïй знайомi як рiднi дiти й брати. Вона хутко бiгла тепер стежкою саду вiд куща до куща, вiд дерева до дерева, оглядаючи ïх i манячи за собою того, хто був ïй тепер найдорожчий на свiтi,— свого чорновусого красуня Демка. Крiзь вiття кучерявих вишень та яблунь ïï привiтало своïм промiнням ясне сонце, а з-помiж зеленого листу до неï озивалося спiвуче птаство та поглядали на неï своïми рум'яними боками ряснi яблука. Так, перебiгаючи з одноï стежки саду на другу, молодi вибiгли пiд верби на берег лиману i на них глянула безкрая, блакитна просторiнь осяяного сонцем величного лиману. — Любий мiй! — скрикнула Галя.— Чи є на свiтi що чарiвнiше за нашу оселю? — Тiльки ти, моє серденятко, чарiвнiша! Чарiвнiша! Чарiвнiша i за ваш садок i за сей лиман безкраïй i навiть за свiт сонця! — одповiв козак, пригортаючи до серця свою красуню-дружину. З того дня почалося щасливе шлюбне життя молодих. Галя ще з дiвоцтва була дуже упадлива до свого господарства, тепер же пiсля одруження ще дужче взялася до нього. Демко охоче допомагав ïй в працi коло городу й баштану i хоч був не призвичаєний до того, а проте скоро почав привчатись до господарювання. Коли зайшла осiнь i господарськi роботи скiнчилися, Демко разом з Iваном мало не щоранку виносили на човен сiтi, кошелi, рагелi й iншi рибальськi знаряддя й виïздили човном у лиман, а лиманом доïздили до плавень i верталися тiльки увечерi, привозячи добру здобич. За невеликий час вони наловили стiльки риби, що ïï не було куди дiвати. Галя роздавала ïï сусiдам, годувала наймитiв i насолила вже двi великi дiжки на зиму, а козаки все везли та й везли рибу... Та яка все була риба! Блискучi, як золото, коропи, срiбнi, ситi секрети (судаки), зубастi щуки та чорнi довгоносi осетри, а що вже було ракiв, так ïх Галя здебiльшого викидала назад у лиман, лишаючи тiльки таких, що були бiльшi за долоню доброго козака та ситiшi за годоване порося. За довгу зиму козаки все-таки занудьгувалися. Рибачити обридло, та пiд кригою рибальство було й нецiкаве. Демко взявся, було, до тих книжок, що купив у Самарському монастирi, та тiльки всi вони були про житiя святих i не цiкавили молодих козакiв. Думки обох запорожцiв полинули до Сiчi, на Дунай; та й на свою рiдну Сiч, що покинули вони на Пiдпiльнiй, ïм дуже захотiлося глянути, бо й Демко i Гнат нiяк не могли собi уявити нi того, що було тепер на Пiдпiльнiй, де пiвроку до того шумiло й гуляло товариство, нi того, що було на невiдомому, таємному Дунаï. Як на лихо нi з Пiдпiльноï, нi з Дунаю не доходили до Базавлуку нiякi звiстки через те, що зимовник Балана стояв осторонь од шляхiв i нiхто до нього не завiтав. Наприкiнцi зими Рогоза не втерпiв i сказав Галi, що хоче поïхати верхи, подивитись, що робиться на Пiдпiльнiй, у Сiчi, але Галя прямо уп'ялася в нього: — Не ïзди, голубчику! Ти ж говорив, що як випускали вас з Сiчi, так наказували, щоб i не повертатись до неï. Як же ж ти поïдеш туди?.. Тебе заарештують i заберуть у москалi. Жалiючи Галю, бо вона вже мала по веснi стати матiр'ю, Демко не хотiв турбувати ïï i рiшив почекати ще деякий час. Нарештi зима минула. Степи вкрилися зеленим килимом. Садки й плавнi почали вбиратися у лист. Понад степом защебетали жайворонки, а в садках почали удудукати чубатi одуди, забуркотiли горлицi... нарештi закувала й зозуля, а тут у Галi знайшлася й дитинка — маленький син Миколка. Нема чого й говорити, що всi тому Миколцi дуже зрадiли. Демковi вже годi нудьгувати — почав допомагати Галi сповивати сина, та й дiд Дмитро кiлька разiв на день пiдходив тихенько до колиски глянути на немовлятко. Скоро почали мiркувати про те, де малого охрестити i зважали за краще зробити се у найближчiй церквi: у Старому Кодаку. Як тiльки Галя одужала, Рогоза запряг воза i удвох з Галею повезли дитину до попа. Наблизившись до Кодаку, Рогоза побачив, що навкруг староï фортецi будувалося чимало хат, а в лiву руку од Кодака, ближче до Половицi, будувалася нова, велика слобода. Роздивляючись на всi новини та розпитуючи вулицею у людей, де живе пан-отець, Рогоза наглядiв свого товариша з Платнирiвського курiня — Гната. Вiн ледве пiзнав Гната, бо той був вбраний не по-запорозькому i навiть штани на ньому були синi, а не червонi. — Гнате! — гукнув Рогоза. Той наблизився i, пiзнавши товариша, почоломкався з ним. — Ти що тут робиш у Кодацi? — спитав Демко.— Чи не оселився тут? — Авжеж оселився. У лоцмани, бач, приписався. Нас всiх, запорожцiв, хто приписався у лоцмани, лишили вiльними i грунту нам дали. Ми будемо повз пороги проводити берлини, байдаки й плоти. — А хто не приписався? — Хто не приписався у лоцмани, тих всiх повернуть у крiпакiв. У Галi з тих речей похололо на серцi. Рогозi ж вони здавалися неймовiрними. Може, справдi воно й станеться так з бурлаками, але вiн. Рогоза, сидить бiля грунту i має з тестем власний зимовник i все господарство. — А що ж то в долинi за нова слобода будується? — То все нашi запорожцi осiдають. Все лоцмани... Через те й село Лоцманською Кам'янкою прозвали. — Ну, а товариство, що пiшло на Дунай, якi е чутки? Гнат зразу злякано оглянувся. — Не згадуй про Дунай уголос, бо як москалi почують, а ïх тут до бiса вештається, то буде й тобi й менi лихо. Вiн нахилився ближче до Рогози i почав говорити, поспiшаючись: — Живуть нашi вiльно у Туркiв по всьому Буджаку. I лимани султан всi ïм подарував. Приходили звiдтiля мiсяцiв зо два до сього братчики Голка та Книш, щоб товариство пiдмовляти переходити за Буг до туркiв. Дехто було вже й пiднявся йти, аж тут москалi Галку й Книша схопили та й забили у кайдани... Он що. Тепер ми, братику, так тут живемо, як тi мишi: вийдеш з хати, та й озираєшся на всi боки; а в хатi й слова про запорозьку волю не промов, бо по всiх хатах москалi стоять. Прощай, товаришу, та бережися тут, щоб у якусь халепу не вскочив. Тiльки що Рогоза, попрощавшись з товаришем, рушив вулицею далi, як до воза наблизивсь якийсь московський унтер з двома москалями. — Що за людина? — гукнув вiн до Рогози, спинивши воза. Рогоза розказав, по якiй справi приïхав. — А що ж се за вбрання на тобi? — показав унтер на кармазиновий жупан козака. — Запорозьке... — Щоб зараз менi не було! — почав гримати на Демка унтер, вип'явши на нього своï великi баньки.— Немає запорожцiв, не повинно бути й ïхнього вбрання! Зараз скинь та сховай у возi, бо вже як я сам стягну його з тебе, то вже бiльше не одягнеш! Рогоза мусiв скоритись i, сховавши жупана пiд себе, мерщiй погнав волiв до хати пан-отця. — Цур ïм i пек, сим москалям,— говорив вiн до Галi стиха.— Коли б скорiше вихопитися звiдсiля з душею. Охрестивши дитину, наляканi москалями Демко й Галя, не погодувавши навiть волiв, зараз же рушили з Кодака i тiльки тодi трохи заспокоïлися, коли знову в'ïхали в степ. Звiстки, що ïх привезли Демко й Галя з Кодака, дуже засмутили старого Балана. — Недобрi звiстки, дiти... — сказав вiн.— Починається тут нове господарювання. Недурно менi серце недобре вiщувало. — Треба, тату, поïхати нам до Сiчi,— сказав Демко.— Треба подивитись, що там робиться. Може, москалi вже давно пiшли звiдтiля геть... Не довiку ж ïм там стояти. Може, там знову товариство збирається. Адже чимало тодi таких було, що поховалися по плавнях, щоб перечекати, поки москалi пiдуть у свою землю. До речi Демка пристав i Iван, кажучи, що сором сидiти недалеко Сiчi i не знати, що там дiється. Старого козака й самого давно манило до Сiчi — глянути на неï хоч одним оком хотiлося, i вiн охоче згодився на вимоги сина й зятя. Порадившись, козаки рiшили ïхати до Сiчi не кiньми, а човном, через лиман та Пiдпiльною, бо з плавнi можливо було наблизитись до Сiчi зовсiм непомiтно i так Само непомiтно можливо було б i переховатись в очеретах плавнi, коли б трапилася яка-небудь пригода од москалiв. Галя тепер не сперечалася, бо Демко ïхав разом з батьком i се заспокоювало ïï. Вона охоче почала збирати подорожнiм всяких харчiв, а через кiлька день ранком троє козакiв сiли у невеликий човен i виïхали у лиман. Лиман Великi Води недурно так звався у запорожцiв; упоперек його ледве сягало око, а упродовж лиману берегiв зовсiм не видно було. Дрiбненькою комашкою здавався на тому просторi запорозький човен i здавалося прямо неймовiрним, щоб вiн колись пересунувся на другий бiк лиману. Проте Демко жваво налягав на .весло i легенький човен хутко посувався по прозорiй водi лиману, немов по сковзанцi, лишаючи позад себе водокрутнi од сплескiв весел. Смужка зеленоï плавнi на тiм боцi лиману щохвилини ближчала, дерева пiдiймалися з води все вище, i до снiдання козаки прибули вже до другого берега i, трохи вiдпочивши, виïхали у рiчку Пiдпiльню. Тут на гребки сiв Iван, Демко ж почав снiдати. З-за гiллястих верб та яворiв, що росли берегами, вже вийшло червоне сонце, розмальовуючи Пiдпiльню дивовижними кольорами. Плавня вже давно прокинулася i легкокриле птаство завело своï веселi пiснi... Проте козаки не дуже до тих пiсень прислухалися, не дуже й до краси плавнi придивлялися, бо все те було ïм давно вiдоме. Очi ïхнi з напруженням придивлялися у той бiк, де була Запорозька Сiч. По Пiдпiльнiй доводилося гребтись проти води i через те човен посувався повагом, так що Демко та Iван, гребучи по черзi, у човнi й пообiдали. Пiсля обiду, коли сонце почало вже схилятись на захiд, Iван радiсно скрикнув: — Хрест! Всi глянули на схiд сонця. Там, над зеленою пущею плавнi, сяяв пiд промiнням сонця щирим золотом хрест сiчовоï церкви святоï Покрови. Козаки поскидали шапки й почали хреститись. — Слава Господовi! — сказав старий Балан. — Церква стоïть нерухомо! — А коли церква стоïть,— скрикнув Демко,— так живе у Сiчi й товариство! В запалi вiн почав чимдуж налягати на весла, i човен, пiдстрибуючи з напруги, щодалi все хутчiше бiг у той бiк, де хрест сiчовоï церкви то виникав козакам на очi разом з банею дзвiницi, то знову ховався за деревами. Через пiвгодини човен повернув з рiчки у Сiчовий Кiш, де колись увесь берег був застановлений козацькими чайками та грецькими й турецькими кораблями, що привозили до Сiчi всякий крам. Сумом подихнуло тепер на козакiв з Коша — вiн був порожнiй, i тiльки подекуди з води виглядали чердаки потоплених запорозьких чайок та журливо стояли бiля берега два рибальських човни. — Мабуть, не так воно є, козаче, як ти гадаєш! — журливо похитавши головою, сказав Дмитро.— Коли б товариство жило в Сiчi, то Кiш не був би порожнiй! Приставши до берега, козаки вискочили з човна i пiшли на гору стежкою, що виходила прямо до Сiчового майдану й паланки. За часiв Новоï Сiчi по сiй стежцi було не розминешся з козаками, тепер же вона була порожня. Старий Балан помiтив навiть, що давня стежка почала заростати шпоришем i нудьга стиснула йому серце. Сперши дух, козаки поспiшилися нагору, вибiгли на майдан i спинилися в нестямi... Чи тут же була Сiч? Чи не помилилися вони? Де ж рiднi куренi? Де славнi паланка, пушкарня, скарбниця? Сiч була порожня, а замiсть будинкiв чорнiли ями, немов розритi домовини! Всi обернулися до церкви, що подала ïм таку радiсну надiю, i тiльки тепер помiтили, що вона стояла пусткою з позабиваними дошками вiкнами й дверима, дзвiниця ж стояла без дзвонiв. Навiть цвинтар понавколо церкви був зруйнований i на ньому не було нi капличок, нi хрестiв. Наблизившись до того краю Сiчi, де колись стояли куренi, козаки одшукали рiвчачки од пiдвалин, купки битоï цегли од кабиць та кiстки од риби, що запорожцi ïли в останнiй день життя Сiчi. Перевiвши очi на сiчовi стiни, козаки побачили, що вони почали все обсипатися i поростати травою, на баштi ж, що стояла бiля сiчовоï брами, видно було кiлькох робiтникiв, що руйнували ïï ломами. Козаки пiшли до башти, i що бiльше наближалися до неï, то гупання ломiв дужчим болем било ïм у серце. — Що то ви робите? Нащо то ви руйнуєте башту? — ледве вдержуючи обурення, звернувся Балан до робiтникiв. — На князiвський палац каменю треба! — весело одповiв один iз мурщикiв по-росiйському. Сльози пiдступили старому запорожцевi пiд горло, I не маючи нiчого бiльше сказати, вiн одiйшов од башти набiк i схилився до сiчовоï стiни. — Чи се ж не Дмитро Балан? — почулося йому питання. Бiля нього стояв старий сiчовик i дивився на нього очима, що нагадали Дмитровi щось дуже давне, молоде й радiсне. — Невже се ти, Дударю? — спитав вiн, сам не певний в тому, що на очах у нього стоïть близький товариш його молодих козацьких лiт. — Та я ж, братiку, я! — одповiв сивий дiд i почав чоломкатись з товаришем. — Чого ж се ти тут вештаєшся? — спитав вiн далi Балана. — Приïхав подивитись на матiр Сiч... — з сльозами на очах одповiв Балан. — Бодай би лiпше не бачити! — Немає, братiку, Запорозькоï Сiчi! — одповiв Дудар, одвертаючись набiк, щоб молодi козаки не побачили, як з старих його очей побiгли сльози. — Iдiть сюди! — сказав вiн згодом до козакiв, трохи перемiгши себе, i повiв козакiв на високу сiчову стiну. З верху окопiв запорожцi побачили, що на пiвнiч од Сiчi будувалися якiсь будинки. — Бачите? — спитав Дудар, показуючи на тi будинки своïм цiпком.— То будується економiя того князя, що йому цариця Катерина подарувала всi сi землi, разом з нашою Сiччю. Тут уже й управитель його живе. От на тi то будiвлi й беруть камiнь з Сiчових башт... Туди ж на пiдмурки побрали з цвинтаря й кладовища всi хрести й надгробки... Байдуже ïм до того, що то могили славних лицарiв i що по надгробках святе письмо повибиване... Вони б'ють надгробки й хрести на камiння i мурують з них будинки. Туди ж i всi каплички з великого сiчового кладовища пiшли!.. Слухаючи оповiдання товариша, старий Балан переводив очi то на будинки князя, то на цвинтар, де ще валялося кiлька викопаних з землi хрестiв, то на захожих, московських людей, немовби дивуючись, як ще сi люди живi i як ïх досi не скарав Той, що на небi. — Забув про нас. Боже! Забув! Одцурався од дiтей своïх... — тихо промовив сивий запорожець, схиливши своє засмучене чоло. — А куренi ж де? — спитав Рогоза. — Куренi поламанi. Деякi начальство поперевозило в Микитино, там складають з них гамазеï, а деякi тут попродали. От i я з побратимом Гирлигою купив Васюринський курiнь, та й будуємо з нього двi хати. Он зараз на шамбашi... Дудар показав у той бiк, де за часiв Сiчi були крамницi й базар, а тепер будувалося кiлька хат. — Тут i будуємося... Важко покинути рiдне мiсце... Тут, бiля Сiчi, й померти хочеться... — Ну, а пушкарня ж i скарбниця де? Од куренiв хоч слiд лишився, а од них i слiду не стало... — Позакидали землею... Генерал тут один був московський, Норою звався, так вiн тут неначе крiт усю Сiч порив... Все, бач, скарбiв шукав, а пiсля того знову все землею позакидав. Поховали, брати моï, сiчову пушкарню в домовину так само, як поховали й запорозьку славу i козацьку волю! Всi деякий час мовчали. Слова не складалися в устах козакiв, бо всi вони змагалися з тяжкими думками, що налягли ïм на серця. — Що ж, пани-брати... — пiсля довгоï мовчанки, обiзвався Дудар,— сонечко на спочинок лагодиться. Ходiмте до моєï землянки. У землянцi я поки що живу... Повечеряємо, та й переночуєте в мене. — Пробач, товаришу,— одповiв Дмитро Балан,— не сила менi! Скорiше, дiти, звiдсiля! — звернувся вiн до Демка й Iвана.— Тут смерть i неволя зазирає менi в очi. Ми ночуватимем у вiльнiй плавнi пiд вiльним небом! Старший запорожець попрощався з товаришем i хутко пiшов з Сiчi до човна. V — Ary!.. Агу, Миколко!.. Агу, синашу мiй... Сонечко моє ясненьке! — щебетала Галя, сповиваючи свого малого сина.— А ходiмо, ще раз подивимось, чи не ïде батько? Де се вiн забарився? Га?.. Що?.. Приïде, говориш? Приïде, приïде... А ми його поцiлуємо та пожуримо за те, що довго гаявся! Миколцi було тiльки три мiсяцi, а проте Галi здавалося, наче вiн не тiльки що все розумiє, а навiть одповiдає на ïï запитання. Немовлятко випручало рученятка й не давалося сповиватись. Пухкi щiчки хлопчика почервонiли з напруги, а оченята дивилися весело, немовби посмiхаючись з матерi, що ïй не пощастило сповити йому рученята. Ставши матiр'ю, Галя трохи погладшала, мовби налилася як спiла ягода, i стала ще гарнiша. Завжди весела, рухлива й чепурна, вона звеселяла навкруг себе все, як сонце звеселяє все живе, на що падає його промiнь. Вже вдруге виходила сьогоднi Галя пiд верби, до лиману, виглядаючи батька й чоловiка i на сей раз таки наглядiла в далечинi, на блакитному просторi лиману, чорненьку комашку. — Ага!.. Дивись, синашу! — радiючи зверталася Галя до Миколки.— Он-он чорнiє човник... То нашi ïдуть. Там I батько наш любий! Смутний, з пригнiченим серцем вийшов Демко з човна на берег, а проте, як тiльки глянув на свою дружину та зазирнув у ïï веселi, повнi кохання очi, то одразу той сум мов вiтром з нього змело i розвiяло понад лиманом. — Ох, ти ж, горличко моя люба! — скрикнув вiн, обнявши свою дружину.— Та яка ж ти красуня стала! Вiн взяв вiд неï сина i, бавлячись, пiдкидав його догори. — От де моє щастя,— мiркував вiн,— люба дружина й син... I нiхто не владей одiбрати од мене се щастя, опрiч Бога. — Ач, якого ти менi бравого сина годуєш! — говорив вiн тим часом Галi, любуючи на пухкi щiчки й веселi оченята дитини. — Мов той бузiвок! — Годi тобi вигадувати! — злякано одповiла Галя.— Не кажи так, бо щоб з того слова ще чого лихого дитинi не сталося. Який там бузiвок, коли зовсiм худенький! Щаслива пара покинула батька й брата бiля човна i пiшла до хати. Демко нiс сина, бавлячи його барвiнком, Галя ж йшла поруч, обнявши чоловiка за стан. Через який час, пополуднувавши, вся сiм'я сидiла пiд хатою на призьбi. Галя держала на колiнах Миколку, Демко сидiв поруч, обнявши ïï, старий батько, сидячи трохи осторонь, стежив очима за бджолами, що повз хату пролiтали з степу до пасiки, Iван же розглядав хрущiв, що з гудiнням часто билися об стiни хати й падали на призьбу. Лiто саме набуло своєï краси й виповняло вечiрнє повiтря пахощами степу i квiток. — А дивiться, дiтки... — обiзвався Дмитро, показуючи чубуком люльки на обрiй, де з-за гори виникали якiсь темнi обриси, схожi на вози.— Неначе вози ïдуть. Всi пильно почали придивлятися туди, куди показував Балан. — Справдi, неначе чумаки ïдуть! — згодом сказав Рогоза. — Чого ж тут чумакам iти,— одповiв старий запорожець уже стурбовано,— коли ми не на шляху. Адже бачите: вони прямують сюди! Тим часом чорнi обриси простяглися по горi довгою стьожкою, пiдсунулися ближче й побiльшали, а через який час стало вже видно, що то були вози запряженi кiньми i навантаженi всяким збiжжям. Визначилися вже обабiч возiв i люди, й дiти. — Щось чужостороннє... — сказав старий Балан,— бо кiньми, а не волами ïдуть. Серце старого запорожця передчувало недобре i сповилося нудьгою, бо скiльки жив вiн на свiтi, то не бачив тут чужостороннiх людей. Валка возiв i людей прямувала до запорозьких зимовникiв, а попереду всiх ïхав верхи у панськiй одежi якийсь чужинець. Коли вози вже зовсiм зблизилися з хатами, вершник спинив ïх, подiлив на три валки i, направивши двi до зимовникiв Лантуха й Луб'яного, сам з третьою в'ïхав прямо в двiр до Балана i почав тут порядкувати неначе у своïй господi, гукаючи до своïх людей по-росiйському: — Становiть вози в два ряди! Повертайте голоблями до тину! Коней женiть на пашу! — Гей ти, старий! — гукнув вiн далi до Балана.— Чого баньки вип'яв? Ходи сюди! Почувши росiйську мову i побачивши одежу, що про таку тiльки чули вiд людей, а саме: бiлi повстянi шапки на головах та онучi й личаки замiсть чобiт на ногах, нашi козаки пiшли до возiв здивованi i обуренi на те, що якийсь пiдпанок хозяйнує в ïх дворi, не спитавшись господарiв. Всi тi московськi люди, що заïхали у двiр до Балана, були крiпаками того князя, що для нього, як вчора бачили козаки, будувався бiля Сiчi палац з надгробкiв, хрестiв та капличок запорозького кладовища; пiдпанок же, що ïхав верхи попереду валки, був князiвський прикажчик. Коли князь розглядав у Петербурзi карту подарованих йому земель, вiн уподобав те мiсце над лиманом, де стояли запорозькi зимовники, хоч ïх на тiй картi й не було зазначено, i рiшив переселити до лиману п'ятдесят родин крiпакiв зi своïх маєткiв, що держав у Калузькiй губернiï. Ся його вигадка i впала тепер на голову запорозьких сиднiв. — Скiльки .у тебе єсть печеного хлiба? — звернувся прикажчик до Балана. — А що, у вас не вистачило хлiба? — спитав той, маючи думку подiлитись по щиростi.— Здається, хлiбiв три єсть! — Так от що, старий, нехай ота молодиця, що стоïть бiля хати,— показав вiн на Галю,— за сю нiч напече хлiба пудiв з десять! — Що ви, Бог з вами! — здивувався Балан.— Де ж ïй управитись на стiльки хлiба!.. А ви завтра рано вiд нас поïдете? — додав вiн з неспокоєм у голосi. Галя, що здалеку прислухалася до розмови батька з прикажчиком, теж, сперши дух, чекала одповiдi на останнє питання. — Куди ще ïхать? Ми саме туди й потрапили, куди було треба! — одповiв прикажчик i почав знову гукати до своïх людей: — Випрягай! Випрягай, не гайся! — Та чого ж ви сюди приïхали? — перебив його зовсiм уже збентежений Дмитро. — Хати будемо будувати, дiду! — весело одповiв прикажчик, радiючи, мабуть, що добувся до мiсця.— Село тут буде, та ще й чимале! У всiх з тiєï одповiдi похололо на серцi. Галя й Демко почали розумiти, що на них впало лихо, старому ж козаковi трохи не забило дух i вiн ледве прохрипiв: — Як то б ви будували тут хати, коли се наша земля?! — Та ви ж самi чиï? — здивовано спитав прикажчик.— Хiба не князiвськi? — Ми вiльнi люди! — з обуренням скрикнули козаки.— Ми запорожцi! Прикажчик глянув на козакiв неймовiрно i з посмiхом. Вiн зрiс у крiпацтвi, знав що й батько й дiд його були крiпаками i не мiг собi уявити, щоб на свiтi були якiсь вiльнi люди, опрiч панiв. — Дурницi говорите! — сказав прикажчик i, злiзши з коня, обернувся до Рогози: — Вiзьми коня... Поводи його та постанови до стайнi! Кров вдарила Демковi з обурення в голову. — Вам, добродiю, годилося б вклонитися нам, господарям,— сказав вiн,— та спитатись, чи можна поставити коня до стайнi... Тодi, може б, я й сам вам допомiг, а коли ви нахабно менi, немов наймитовi наказуєте, так я нiчого вам не зроблю. З тим Демко одвернувся i, взявши Галю за руку, пiшов з нею до хати. — Он який ти! — з погрозою гукнув йому вслiд прикажчик.—Ну, як я надiшлю тебе до економiï, то ти забудеш свою пиху! Тут прикажчика оточили жiнки з дiтьми i, покладаючись на те, що дiтей заïдає мошкара, просили його, щоб дозволив внести дiтей в хату. — Несiть,— владно сказав прикажчик, передаючи свого коня одному з крiпакiв. Жiнки заметушилися i через хвилину бiльше двадцяти дiтей з матерями увiйшли в Баланову хату i почали розташовуватись: хто на полу, хто на лавках, а кому недостало мiсця, то й долi. Балан почував своє право стати на дверях своєï хати i не пустити до неï нiкого, та тiльки його добре серце не дозволило йому так вчинити. Старий козак тiльки руками об поли бився, дивлячись на те, що робилося в його господi. Галя теж бiдкалася й плакала, бо ïй нiде вже було навiть Миколку покласти, а не то що самiй лягти, а проте, побачивши, якi у матерей змученi, обiдранi та закалянi дiти, не тiльки не сварилася з жiнками, а навiть вiддавала ïм з своєï скринi сповивачi, рушники, хустки i всяке шмаття. Нiч, що вже заходила, спiткала всю сiм'ю Балана на дворi, випханою з своєï власноï хати. Спати в хатi було неможливо через важкий дух, що його принесли з собою росiйськi люди. Рогоза з Галею й Миколкою пiшли на пасiку; старий же Балан знову доступився до прикажчика: — Слухайте, чоловiче добрий! Розкажiть же менi товком та по правдi, як же воно буде, коли ви тут побудуєтесь? — Не як iнакше,— одповiв прикажчик,— як стане тодi на сьому мiсцi село. Мужики оратимуть землю та сiятимуть хлiб. — Так се ж наша земля! Се займище трьох козакiв: моє, Луб'яного та Лантуха. Що ж ми будемо робити, як ви одберете нашу землю? — А те будете робити, що й iншi крiпаки: будете сiяти панський хлiб, косити його, молотити та звозити зерно до панськоï економiï. У старого цiле пекло заклекотiло в серцi: — Ну, сього вже не дiждете! — скрикнув вiн. — А ти ж гадав як? Князю подарованi всi сi землi од царицi, а як ви сидите на сiй землi, то зрозумiло, що й ви князiвськi разом з землею. Стуманiв свiт в очах старого козака i, хитаючись з обурення, мов прибитий, ледве доволiкся вiн до своєï пасiки i впав пiд куренем на солому. Болючi думки, мов убитi у мозок цвяхи, пекли голову старого. — Так ось до чого воно йшло скасування Запорожжя... Щоб нашi землi та степи, кривавицею дiдiв та прадiдiв политi, пороздавати вельможам... Невже ж воно справдi так i буде? Невже Господь святий попустить, щоб нас, вiльних людей, повернули в неволю? Нащо ж, Господи, ти привiв менi старому дiждати такоï недолi? Чому не прибрав мене ранiше? Всю нiч гнiтили такi думки козака i всю нiч не заплющував вiн очей, благаючи Бога, щоб вiн або одвернув геть сю чорну хмару тяжкоï недолi, що нагнiтила ïх, або прийняв його до себе. Не спали сю нiч i дiти старого. Вони до свiту просидiли бiля батька пiд куренем, щоб не тiльки не бачити того, що робилося в хатi, а навiть не чути нелюбоï ïм мови тих нещасних та замордованих чужих людей, що мимо своєï волi принесли ïм недолю i стали ïм ворогами. VT Другого дня зранку прикажчик поïхав у економiю до найстаршого управителя, а у обiдню пору повернувся до Базавлуку i загадав всiм крiпакам, щоб другого дня ранком ïхати у плавню рубати лiс. Далi вiн прикликав до себе обох Баланiв i Рогозу. — Ти, старий,— сказав вiн Дмитровi,— своïми волами тягатимеш з берега сюди колоди, а твоï сини нехай переженуть всiх ваших коней у плавню. Там моï люди рубатимуть лiс, так треба кiньми тягати колоди до рiчки. Старий козак з жахом у очах дивився на прикажчика: — Ви хочете моєю худобою робити? У мене своє хазяйство й своя робота худобi єсть. — А я вам прямо кажу,— скрикнув Рогоза,— що у плавню я не пiду i батькових коней до роботи вам не дам! От що! Прикажчик, як хитра людина, не хотiв вiдразу доводити козакiв до розпуки i сказав неначе спокiйно: — Ну гаразд... Якщо ви робити не хочете, то на сей раз обiйдемося й без вас; а вже щодо худоби вашоï, так вона менi дуже потрiбна, i я заберу ïï до роботи, хоч би ви й не давали. Я не подивлюся на ваше змагання. Я ще й вчора вам говорив, що все те, що було вашим: i земля, i худоба, й хати, i навiть ви самi, тепер князiвськi! — Не буде того! — рiшуче скрикнули козаки. — Запорожцi од вiку не будуть крiпаками! — Побачимо! — глузливо проказав прикажчик i пiшов до свого дiла. Сю нiч всi знову ночували у куренi. Молодi козаки, знемiгшись за попередню нiч, спали тепер добре i прокинулися тiльки ранком, почувши голос батька, що з обуренням гукав: — Жене!.. Жене, проклятий! Жене моïх коней i волiв! Круторогi ж моï... укоханi моï дiти! Чи на те ж я ростив вас, щоб на князiв ви працювали! Демко та Iван схопились на ноги i, вгледiвши, що прикажчик верхи на конi жене з степу весь косяк, а позаду крiпаки женуть i волiв, кинулися до хати, вхопили недоуздки i побiгли навперейми коням. Перелякана Галя гукала на чоловiка, благаючи, щоб вiн вернувся, але Демко ïï не слухав i побiг у степ. Зблизившись там з кiньми, вiн накинув на одного з них обротьку, скочив на нього i почав навертати косяк знову у степ. Iван слiдом за Демком теж був уже на конi i допомагав шуряку. Батько та Галя од ворiт побачили, що прикажчик наскочив на Демка i вдарив його батогом, але тiльки вспiли вони скрикнути од обурення, аж дивляться: розiгнав Демко свого коня та, наскочивши на прикажчика, так вдарив його кулаком у груди, що той, мов снiп, впав на землю, сам же Демко, завернувши коней, погнав ïх знову у степ. Галю обхопив страх, що вчинок Демка не минеться йому дурно, i вона жахливо скрикнула: — Господи милосердний, що ж тепер буде? У старого Балана пiд час сутички, навпаки, не жах був у очах, а радiсть. Йому любо було бачити, що зять вчинив, як годилося запорожцевi: що не подарував прикажчиковi образи, а з козацьким хистом збив його з коня. Очi старого заграли юнацьким вогнем i вiн голосно гукнув: — Молодець, Демко! Нехай знає вражий зайда запорозького кулака! Вилежавшись деякий час на землi, прикажчик пiдвiвся i, шкандибаючи, пiшов до двору, кленучи Демка уголос i погрожуючи йому кулаком. — Почекай, гайдамако, я тобi сього так не подарую! Через кiлька хвилин галас збився бiля всiх зимовникiв: крiпаки намагалися побрати у Балана, Луб'яного й Лантуха сокири, канати й iншi господарськi речi, тi ж не давали, бо у степах у тi часи такi знаряддя були дорожчi за золото. — В'яжiть ïх! — гукнув до своïх людей розлютований прикажчик.— Всiх в'яжiть отсих гайдамакiв, коли вони не хочуть нам коритись. Я сам одвезу ïх до управителя на науку! Треба тiльки ще отих двох душогубiв пiймати! — додав прикажчик, показуючи у степ на Демка та Iвана. Проте тих не довелося ловити. Зачувши, що коло хати збилася колотнеча, вони самi бiгли до двору i, побачивши, що ïхнього батька вже зв'язано, кинулися його визволяти. — Пустiть тестя, бо вб'ю! — грiзно гукнув Демко. Побачивши по очах козака, що вiн у запалi, люди пустили старого Балана i розтупилися в усi боки, але, як тiлько Демко та Iван почали його розв'язувати, прикажчик моргнув кiльком своïм крiпакам, накинувся з ними на козакiв ззаду i, зваливши, почав в'язати ïм руки й ноги. Козаки одбивалися, як роздратованi звiрi, але ïх надавили цiлою купою i врештi пов'язали. Прикажчик же пiсля того, як зв'язаного Демка пiдвели з долу, вдарив його з помсти по виду. Галя метушилася помiж людьми, мов у нестямi. Вона кидалася вiд чоловiка до батька, голосила й благала, щоб ïх пустили, але нiхто на неï не звертав уваги i тiльки прикажчик добре штовхнув ïï, коли вона хотiла розв'язати Демка. Через пiвгодини трьох старих запорозьких дiдiв та двох молодих з покрученими за спину руками везли до тiєï самоï економiï, що будувалася бiля руïн Запорозькоï Сiчi. Почувши, що запорожцi не хотять коритись волi прикажчика i навiть на очах крiпакiв побили його, управитель визнав за потрiбне пiднести в очах крiпакiв особу прикажчика i люто покарати запорожцiв. Коли вiн побачив бiля ганку зв'язаних козакiв, очi його заграли хижим вогнем, мов у звiра, що вже почув кров своєï добичi, i вiн зразу почав гримати. — Так отеє ви бунтуетесь? Не хочете робити... Не даєте худоби i навiть б'єте княжого прикажчика? Ну, так я вас навчу шануватись. Я з вас виб'ю ваше гайдамацтво! Я зроблю з вас покiрливих! — Пане управителю! — обiзвався старий Балан.— Защо нас катують? Ми людей ваших не займали. Вони прийшли на нашу землю. На ту землю, що вiддана нам пiд господарство вiд Коша славного Вiйська Запорозького. Побачивши ваших людей у тяжкому становищi, ми навiть хати своï покинули та вашим людям вiддали. За що ж хочете ви ще й добро наше забрати?.. Добро, придбане тяжкою працею? — Вашого немає тепер нiчого! — сказав управитель.— По указу царицi всi сi землi i все, що на ïх єсть, себто й ваше добро i, навiть, вашi душi, тепер є власнiсть князя... Ви його крiпаки! З боку козакiв почулися скрики обурення, проте Балан намагався ще говорити спокiйно: — Бог один владен над душами людей, i йому вони й належать. Того ж не може бути, щоб велика цариця звелiла грабувати й катувати своïх чесних, трудящих пiдданцiв! Нiколи того не буде, щоб ми, вiльнi запорожцi, стали крiпаками! Скорiше ми душi своï занапастимо, анiж скоримося такiй неправдi. Не звикши чути вiд крiпакiв такi речi, управитель здивовано дивився на величну постать сивоусого запорожця. Довгий, скуйовджений у боротьбi, оселедець надавав старому запорожцевi надзвичайний вигляд, а очi того в'язня дивилися на нього не з благанням, як вiн звик бачити у крiпакiв, а смiло i спогорда. Управителевi, що служив довго у вiйську, була навiть до вподоби могутня постать старого запорожця, але тим дужче вiн узнав за потрiбне негайно перемогти й знищити сю гордовитiсть i вiльний дух, щоб всi крiпаки, що стояли навкруги великим натовпом, упевнились у тому, що нiяке волелюбство не може встояти проти його влади... I от, упиваючись тiєю владою, вiн глузливо сказав: — Бачу, що ти занадто розумний! А скiльки тобi рокiв? — Вiсiм десяткiв лiт Господь держить мене на свiтi, i нiколи ще на вiку я не бачив i не чув про таку кривду, яку ви нам чините. — А ну, всипте йому вiсiм десяткiв рiзок,— сказав управитель до челядi,— може, старий дурень хоч пiсля того порозумнiшає! — Мене рiзками? — вжахнувся Балан.— Та лiше ви вбийте мене або живого вкиньте у вогонь, анiж дамся я над собою так знущатися. I не тямлячи себе з обурення, старий козак так смикнув свою єдину, прив'язану за спину руку, що мотузки увiрвалися. Та тiльки даремнi були всi змагання: на старого насiла челядь, звалила його на землю i, зв'язавши йому ноги, понесли знесиленого до стайнi, а слiдом по ньому потягли Рогозу, Iвана Луб'яного й Лантуха. I от на стайнi, серед бруду й калу, крiпаки, що вже стеряли в собi iскру Божого духу, почали вибивати дух живого Бога з своïх братiв. Не стогнали запорожцi пiд руками катiв, бо бiль у тiлi був нiчим, порiвнюючи з мукою душi i серця покривджених. Вони мовчки, мов залiзнi, терпiли мордування, аж поки ставали непритомними. Старий Балан пiсля катування не пiдвiвся... його непритомного винесли з стайнi i, одливши водою, кинули на вiз. Повкидали на воза й останнiх. Демко, впавши на воза, сховав своє обличчя в сiнi, бо йому соромно було глянути на Божий свiт... Соромно було почувати себе живим пiсля такоï образи... Дiди Луб'яний та Лантух голосно просили собi у Бога смертi; серце ж молодого Iвана палахнуло почуттям помсти i вiн дав собi клятву, що прикажчик заплатить своïм життям за ïхню ганьбу. Коли старого Дмитра привезли додому, знявши з воза, понесли до хати, вiн, зiбравши останнi сили, проказав: — У курiнь... на пасiку... Ридаючи, мов дитина, Галя вже оббанювала в куренi скривавлене тiло свого чоловiка i, коли туди ж унесли батька, хотiла доступитись до нього, але вiн спинив ïï: — Не руш... Не руш, моя дитино... моя надiя i втiхо... Прийшов мiй час... Тодi, доню, оббаниш моє тiло, як вiдiйде душа моя... — Тату... таточку!.. — припала до батька Галя.— Не кажiть так... Не покидайте нас сиротами на поталу катам! Ви ще одужаєте i ми кудись пiдемо звiдсiля! — Нi, доню,.. я просив Господа, щоб Вiн не дав менi жити пiсля смертi неньки нашоï Сiчi Запорозькоï i вiн, милосердний, кличе вже мене до себе. Не вбивайся за мною, в домовинi я не знатиму того знущання, що тут... Про вас тiльки, дiти, болить моя душа. Як ви нещаснi свiй вiк проживете... Через годину старий запорожець горiв уже, мов на вогнi, i став непритомним, а свiтом Галя, ридаючи, вже споряджала тiло свого замордованого батька на той свiт. VII Поховавши батька пiд вербами над лиманом, Демко, Iван i Галя, прибитi горем, сидiли бiля його могили всяк з своïми думками, не наважуючись навiть слова сказати одно одному, бо нi про що, опрiч як про недолю, нiхто не знаходив мови. Несподiвано Iван, що вiд часу знущання над ним. став зовсiм iншою людиною, ходив замислений, з лютим непривiтним поглядом в очах i нi до кого не звертався, раптом встав, наблизивсь до Галi i низько ïй вклонився, кажучи: — Прости мене, моя сестро. Не нарiкай на мене за те, що я тебе покину, бо не сила менi коритися неправдi. — Що ти... що ти Iвасику? Чого прощаєшся?.. — скрикнула Галя i, схопившись на ноги, припала братовi до плеча. Демко й собi пiдiйшов до нього. — Заспокойся, Iване! Ти намислив щось непевне! — Не подарую я прикажчиковi,— говорив Iван, хвилюючись,— того знущання над нами, а найбiльше над старим батько нашим. Я довiку не мав би спокою, коли б не помстився за батька! — Схаменися! — скрикнула Галя.— Що ти намислив? Ти ж себе занапастиш! .— Тихше гомонiть,— сказав Iван пошепки.— Сьогоднi я вб'ю прикажчика i малим каюком втечу у плавню, а ти, Галю, збери менi харчiв i поклади у той порожнiй вулик, що батько наготовили для нового рою. Коли я тiкатиму, так тi харчi заберу! — Та ти ж загинеш у плавнi! — з плачем говорила Галя.— Як же ти там житимеш? — Не бiйся, я не дитина. Запевне у плавнi чимало ще нашого товариства блукає... Знайду побратимiв, помандрую на Дунай. Ти, Галочко, щотижня винось менi харчiв у вулик, а я приïздитиму у темнi ночi й забиратиму ïх, аж поки не помандрую звiдсiля. — Братiку мiй рiднесенький! — заголосила Галя.— Зросли ми з тобою вкупi, як голуб'ята, тепер же доводиться з тобою навiки розлучатися. — Помандрував би й я з тобою, Iване... — сказав Рогоза, з заздрiстю поглядаючи на шуряка, та ба, крила приборканi! Галi сi слова чоловiка запекли у серцi. — Ти шкодуєш, Демку, що побрався зо мною? Се я з Миколкою приборкала тобi крила? Демко схаменувся: — Боронь Боже, щоб я нарiкав на тебе, Галю! Нагадав менi Iван, що на Дунаï товариство вiльно гуляє, а ми тут загибаємо, от i вихопилося в мене таке слово. Вiн заспокоïв Галю i не вiдмовляв Iвана од його замiрiв. Порадившись, всi зважили за потрiбне, щоб Демко з Галею ночували сю нiч на очах у людей, в хатi, щоб на них не було пiдозрiння за смерть прикажчика. Як порадилися, так все й сталося, i коли ранком другого дня Демко й Галя вийшли з хати, на дворi люди вже галасували, що у коморi Лантуховоï хати, де спав прикажчик, його знайдено мертвим з великою раною пiд серцем. Через кiлька годин пiсля того до зимовника прибув управитель i, довiдавшись, що старий Балан пiсля катування помер, а син його в останню нiч зник невiдомо куди, зрозумiв, що то Iван заколов прикажчика, помщаючись за батька. Того ж дня вiн призначив iншого прикажчика, молодого ще парубка з крiпакiв, наказавши йому як найскорiше будувати переселенцям хати. Пiсля того справа з хатами справдi почала посуватися хутко: лiсу, людей i худоби було багато i за мiсяць од запорозьких зимiвникiв потяглися двi вулицi: одна в степ, а друга понад лиманом до Базавлука. У початку другого мiсяця, хоч хати й не були ще докiнченi, по них уже почали жити, i одну половину Балановоï хати, нарештi, спорожнили, так що Галя з чоловiком знову у нiй оселилися. Тiльки як оселилися? Де тепер було Галине добро? Ïï скриня була майже зовсiм порожня... Переселенцi розтягли все, не лишивши ïй нi празниковоï одежi, нi грошей, що батько за своє життя придбав своïй укоханiй дитинi, нi збiжжя покiйноï матерi. Рогоза давно вже покинув змагатися за своє добро i бажав тiльки, щоб йому лишили хату, садок, леваду та вiльне життя. Галя теж охоче погодилася б на сьому; до того, що бажав Демко, ïй потрiбна була тiльки корова, щоб годувати Миколку, бо через горе й неспокiй у неï стало негарне молоко, та й того було обмаль. Одного дня Галя пiшла до прикажчика попросити, щоб з усiєï худоби, що побрали у ïï батька, повернули ïй хоч одну корову. Новий прикажчик був русявий, дужий парубок у напiвпанському вбраннi, з виголеною бритвою шиєю i пiдстриженим у круг довгим волоссям. Жив у окремiй, новiй хатi i як був нежонатий, то у нього була за прислужницю одна з крiпачок, лiтня удова. Чорнява й огрядна, зовсiм не схожа на росiйських жiнок та дiвчат, Галя зразу сподобалася прикажчиковi, i на ïï прохання про корову вiн почав одповiдати жартами. Сперше смiявся з ïï украïнськоï мови, далi ж почав нiби розглядати Галину одежу, а сам доторкався до ïï рук та стану. Засоромившись, Галя одхилилася од нього, коли ж прикажчик врештi хотiв ïï обняти, вона з обуренням випручалася, скрикнувши: — Бiйтеся Бога! Чи не сором же вам зачiпати чужу жiнку? Прикажчик розсердився й насупив брови: — Ач, яка ти недоторка! Не буде ж тобi корови, коли так... Та скажи ще своєму чоловiковi, щоб завтра разом з тобою виходив на панщину, час уже орати та сiяти хлiб. Галя передчувала, що Демко нiзащо не згодиться одбувати панщину i що змагання за волю приведе його до загибелi. Приголомшена словами прикажчика, вона трохи не на колiнах почала його благати, щоб не примушував ïï чоловiка до панщини. — Змилуйтеся, пане!.. — говорила вона.— Мiй чоловiк з роду бiля землi не працював i нiчого не вмiє в степу робити. Вiн з малих лiт все козакував. — Не вмiє? — скрикнув прикажчик.— То дарма, навчимо рiзками! Не все йому козакувати, час i до дiла братись! Заплакана, з пригнiченим серцем повернулася Галя До своєï хати i розказала Демковi про те, що прикажчик не дав корови, про те ж, що вiн наказав виходити завтра на панщину, вона не наважилася навiть натякнути. Ранком другого дня Демко побував на пасiцi, бо ïï доглядав пiсля тестя, поналивав бджолам води, зняв з Дерева новий рiй i тiльки що повернувся до хати, щоб поснiдати, як у хату вскочив прикажчик i почав гримати. — Ти, лежень, чому не виходиш? Скiльки разiв тебе просити? — Куди не виходжу? — здивувався козак. — На панщину чому не йдеш? Адже я вчора наказав твоïй кралi мальованiй, щоб обоє сьогоднi виходили! Рогоза зблiд на виду. Вiн зрозумiв, що наближається кiнець пригодам останнiх часiв i що той кiнець може бути тяжким. Проте, перемiгши себе, вiн спокiйно й рiшуче вiдповiв: — На панщину я нiколи не пiду i дружини не пущу! — Он як! А через що ж то так? — А через те, що я не крiпак, а вiльний козак. Буде з вас i того, що хазяйство наше пограбували. — Чув я про тебе... чув... — сказав прикажчик. Так ти знову за своє! Ну, побачимо, хто кого переможе! Через пiвгодини марного змагання й боротьби, почалося знущання над волею людини i Рогозу знову зв'язаного везли до економiï. Знову так само, як i той раз, привели його до ганку будинку, змурованого з нагробкiв сiчового кладовища i на той ганок скоро вийшов, досвiдчений уже про непокiрливiсть козака, управитель. — Ти чому не хочеш робити? — спитав вiн Рогозу неначе спокiйно. — Я радий би працювати коло свого господарства,— одповiв, теж вдаючи з себе спокiйного, Рогоза,— та тiльки у мене пограбовано все, що придбав мiй покiйний тесть для своєï дочки. — Панщину чому не йдеш одбувати? — вже з запалом гримнув управитель. — А через те, що я не крiпак! — А хто ж ти? — Вiльний я! Я запорожець! — Ага, ти запорожець!.. — несамовито скрикнув управитель i, почервонiвши, спересердя кинувся у будинок, лишивши всiх здивованими. Через хвилину вiн вибiг назад, держучи у руцi те стригало, що ним стрижуть овець. — Держiть його... та добре держiть! — гукнув вiн до челядi, пiдходячи до Рогози.— Ось я одрiжу йому чуба, так, може, вiн хоч тодi забуде про те, що був запорожцем! Держiть його ще двоє за голову! Рогоза кидався в усi боки, бився ногами i навiть кусався зубами, обороняючи ознаку свого козацтва, i нарештi, коли управитель простягся до нього з стригалом, укусив його за руку. — Валiть собаку на землю! Давiть його... Душiть його на смерть! — мов божевiльний, гукав розлютований управитель, побачивши на своïй руцi кров. Нарештi, коли знесиленого козака звалили i хтось надавив йому голову колiном, прикажчик згрiб його оселедець собi у жменю, одрiзав його бiля самоï голови i з глузливим реготом розвiяв одрiзане волосся по вiтру. — Так буде краще! — сказав вiн, празникуючи свою перемогу.— Тепер нiхто вже не знатиме, що ти був колись запорожцем! Тягнiть тепер його до стайнi та всипте йому скiльки охота! Та глядiть менi: парте так, щоб довiку не забув! А як не те, так самих попарю! Рогозу поволочили до стайнi i почалося таке саме знущання, як i той раз. Коли ж його ледве живого привезли додому, Галя боялася й розпитувати чоловiка про те, що було, щоб не вражати ще дужче його серця. Вона, ридаючи тiльки, голубила його, щоб хоч як-небудь полегшити змучену душу ображеного, та намагалася якось гоïти його скривавлене, як шматок свiжого м'яса, тiло. Сердешна молодиця сама приймала муки не менше за чоловiка i за останнiй день так змарнiла, що коли б батько встав з домовини, то вже не пiзнав би своєï укоханоï дитини. Три днi Рогоза лежав, заплющивши очi, не озиваючись навiть до дружини, а в головi його стояла все одна дума: —Смерть або управителю, або менi! Неможливо жити, не обмивши такого знущання кров'ю! VIII Однiєï ночi, коли Демковi вже полегшало, Галя прокинулася вiд незвичайних згукiв. Не знайшовши бiля себе чоловiка, вона пiдвелася i почала придивлятися туди, звiдкiля вчувалися тi згуки, що морозом поняли ïï серце... Нарештi вона пiзнала тi згуки — то ïï чоловiк гострив на бруску ножа, а на кого гострив, про те вже не треба було питати. Нечутно, мов кiшка, пiдкралася Галя до чоловiка I вхопила його за руку: — Демку, схаменися!.. Що ти намислив? З несподiванки нiж випав з руки козака i сам вiн затрусився, мов застуканий злодiй. — Я мушу його вбити!.. — Кого? Господь з тобою!.. Схаменися, молю тебе!.. — Управителя! Се вiн одрiзав менi оселедця! — Боронь тебе Боже, рiднесенький мiй! Ти ж моє щастя!.. Коханнячко моє пекуче! Занапастиш же ти й себе, та й мене з сином погубиш... Оджени од себе лукавого... перехрестися, то ж вiн, нечистий, тебе спокушає...Помолися разом зо мною милосердному, щоб вiн захистив твою душу... — Що ж маю я дiяти, Галю? Не можу я повернутися у тварюку, як отсi крiпаки, коритися катам. Не сила менi й перетерпiти i подарувати управителевi ту образу, що вiн менi заподiяв. Нехай i мене пiсля скарають смертю, та я таки йому вiку збавлю! — А про нас же, Демку, ти й забув? На кого ж ти нас покинеш? — Не рви мого серця, дружинонько моя вiрная! Коли б тiльки ти зазирнула у мою душу, то знала б, яке там пекло... А все ж таки несила менi жити, не помстившись за ганьбу й знущання. Се залiзо або йому, або менi у серце! Галя вчепилася чоловiковi за ту руку, у котру вiн знову взяв нiж, намагаючись його одiбрати. — Благаю тебе, Демку, коли вже тобi несила перетерпiти, то нащо ж тобi себе погубити... Iвась досi десь у плавнi живе, бо харчi бере. Утечи до нього! Узратуєшся вiд сього життя, а там удвох, може, надумаєте, як i мене зрятувати. Галя говорила так тiльки з метою одвернути чоловiка од грiха, ïй легше було розлучитися з ним навiки, нiж допустити його до загибелi; у душi ж вона почувала, що тепер, коли вони не мають уже нi худоби, нi грошей, нема куди Демковi взяти ïï, як немає чим i прогодуватись ïм. Весь останнiй час сiєï ночi подружжя радилось, як i коли утекти Демковi. Врештi намислили вони, що найлiпше йому пiдстерегти Iвана i поïхати у плавню разом з ним. — Як будуть темнi ночi,— говорила Галя, заспокоïвши свого чоловiка,— ти, серце, приïзди до мене. Подряпаєш з садочку у вiконце, то я й почую i хоч на хвилину ми з тобою будемо знову щасливi. — Ох, горлице ж моя, що ж буде тут з тобою без мене? — Що ж маємо робити? Я коритимусь у всьому... Може, якось житиму. Другоï ж ночi Рогоза попереносив до пасiки всю батькову зброю, наробив до рушницi набоïв, набрав хлiба, сала i дещо з одежi i почав пiдстерiгати Iвана. Щоночi вiн прощався з Галею, хрестив у колисцi сина i покидав захисний куток, у якому зазнав найбiльшого щастя,— однiєï ночi таки й не вернувся вже до хати. Покинута чоловiком Галя стала крiпачкою. Вона в усьому корилася i робила все, що б ïй не наказували. Прикажчик довго допитував ïï про чоловiка, Галя ж все одмовлялася, нiби не знає, де вiн, нарештi ж надумала сказати, що Демко помандрував за Дунай. У сiй вигадцi не було нiчого неправдивого i прикажчик залишив своï допитування; та тiльки се вийшло на гiрше, бо пiсля того вiн почав поглядати на Галю хижими очима i почав знову зачiпати ïï, маючи надiю, що тепер, без чоловiка, вона буде лагiднiшою й покiрливiшою до нього. Здибавшись уночi з Iваном, Демко похапцем розповiв йому про свою пригоду i замiри. Козаки рiшили взяти бiльшого човна, бо ïздити через увесь лиман маленьким каюком було небезпечно через хвилю, i позносивши в човен зброю, деякi рибальськi знаряддя й харчi, рушили в лиман. Поки ïхали лиманом, Iван розказав, що знайшов у плавнi собi товариша Якова Люльку. — Чудесний вiн козарлюга,— розказував Iван,— бурлакою жив собi бiля Ненаситця на Днiпрi. Але кiлька мiсяцiв до сього й там знайшовся власник на нашу, запорозьку, землю: якийсь граф. Вiн загарбав у козакiв усю худобу й майно, а самих повернув у крiпакiв. Люльцi, як от i тобi, хотiли за непокiрливiсть одрiзати оселедця, та тiльки у нього в халявi був нiж, так тим ножем вiн прикажчика вбив на смерть, а трьох з челядi покалiчив та, добiгши до Днiпра, вскочив у човна i подавсь до Великого Лугу. Ми з ним збудували собi у плавнi добрий курiнь. Рибачимо собi, а рибу в Микитино возимо продавати. Хоч би й довiку так жити, то байдуже. Поки почало благословлятися на свiт, козаки переïхали лиман i протяглися трохи вгору Пiдпiльною, а далi Балан повернув човна у вузеньку протоку. Та протока була дуже вихиляста, i човен довго крутився по нiй. Вiн то виïздив у озера, то знову поринав мiж очеретами, ховаючись там не тiльки од людського ока, а навiть од свiту сонця. Скрiзь навкруги човна були такi нетрi, що, мабуть, як i свiт стоïть, по них не бувала нога людини. Потроху плавня почала прокидатися. За всiх ранiше обiзвалися соловейки, слiдом зацвiрiнькало iнше дрiбне спiвоче птаство, далi заскрекотiла червоно-синя ракша, в врештi вже пiшов такий гомiн вiд пташиноï розмови та спiвiв, що козаки не чули навiть свого власного голосу. Сонечко десь уже зiйшло, але його промiнь грав тiльки на вершках дубiв та високих яворiв, до човна ж, через гущавину плавнi вiн не досягав. По озерах, що по них проïздили козаки, була така сила водяноï птицi, що за нею майже не знати було води. Тут клекотiли своïми червоними дзьобами бiлi лебедi, гулко ляскали крилами по водi незграбнi баби, полоскалися помiж осокою, витягаючи з мулу собi ïжу, дикi гуси; дикi ж качки, коли знiмалися з води вгору, то своïми зграями заступали свiт сонця. — Ще б пак, тут не прожити козаковi! — весело звернувся Iван до Демка. — А як надiйде зима? — Та воно б байдуже й зимою, зробили б землянку з пiчкою, а от тiльки горе: хлiба нiде добувати. Певно, що на зиму доведеться таки мандрувати на Дунай. Очi обох козакiв свiтилися веселим вогнем. Вони радiли з краси запорозького Великого Лугу. Навiть Рогоза почував себе тут щасливим i тiльки думи про тяжке становище Галi темними смугами краяли те свiтле й радiсне почування. Вже сонце було височенько, коли Балан привернув нарештi човна до берега i, вискочивши на землю, затяг його в очерет так, щоб човна не можна було помiтити нi з якого боку. — Приïхали! — сказав вiн, забираючи на плечi весла. Рогоза забрав з човна свою зброю i вони, поринаючи з головою у високiй травi, пiшли од берега у пущу плавнi. Йти довелося недалеко, i за кiлькома кущами бузини виявився курiнь, добре вкритий очеретом ще й з запоною, сплетеною з осоки на дверях. — Пугу, пугу! — гукнув Iван по-запорозькому звичаю, ще здалеку. Зачувши пугукання, назустрiч козакам з курiня вийшов Якiв Люлька. Се був лiтнiй козак з сивиною у вусах, невисокий на зрiст, але кремезноï постатi з могутнiми плечима й високими грудьми. — Поïхав сам, а повернувся удвох? — сказав вiн до Iвана, привiтно поглядаючи тим часом на Демка. Рогоза зняв шапку. — Приймiть, дядьку, до гурту. — Що бiльше, то веселiше! — одповiв Люлька i, одхилив ширше заслону, запрошуючи тим Демка до куреня. Iван розказав товаришу про пригоди Рогози, i вони зразу ж почали радитись про те, як зрятувати Галю з дитиною, але нi до якого певного краю у своïх мiркуваннях не дiйшли. Забрати ïï уночi i привезти у плавню було нетрудно, але що було б далi? Наближалася осiнь — куди подiтись тодi з немовлятком? Податись на Украïну? Але ж i там скрiзь було крiпацтво... Пiсля скасування Запорожжя вже нiде неможливо було вiльно прожити. Тiльки одно надумали козаки: ловити якнайбiльше риби та продавати ïï, щоб придбати грошей. — Як будуть грошi,— говорив Люлька,— так тодi скорiше щось надумаємо. Проте до Микитина ïздити було далеко, а ближче не було де рибу продавати. Але козаки зумiли зарадити справi. Щоб переховати рибу до продажу живою, вони поробили з лози великi кошелi i, втопивши ïх у рiчку, щодня впускали туди свою здобич. З харчiв козакам потрiбний був самий хлiб та ще сiль, риби та дичини вони мали стiльки, скiльки душа бажала. Через тиждень Рогоза поïхав до своєï хати по хлiб. Виïхав вiн у полудень, щоб до захiд сонця виплутатись з протокiв та озер; на лиман же виïхав аж увечерi, коли вже почало смеркати. Непомiтною комашкою човен козака пересунувся через широку просторiнь лиману i наблизився до невеликого острова, що був недалеко вже од рiдних осель. Рогоза привернув до сього острова, бо бачив, що по хатах ще де-не-де свiтилося i люди не спали. Треба було перечекати i вiн сiв на березi пiд вербою. Тут козака обступили згадки про недавнє минуле, бо се був той самий острiв, що з нього два роки до того вiн вперше почув голос своєï Галi. Як воно недавно було те щастя i куди воно тепер подiлося?.. Козак нетерпляче дожидав, поки по всiх хатах погасне свiтло i коли, нарештi, дiждав того, то сiв знову у човен i поплив до свого садочка. У вулику на пасiцi вiн знайшов i хлiб, i пшоно, й сiль, але всього того йому було не досить: тепер, коли молодий козак був всього за декiлька крокiв од своєï дружини, вiн не мав сили пiти звiдсiля i знову стати диким лiсовим звiром, не пригорнувши ïï до свого серця i не упившись радощами кохання. Здержуючи своє серце, що колотилося в грудях, мов пташка у сiльцi, Демко пiшов до хати, тiльки не так пiшов, як ходять люди, а поплазував на черевi, ховаючись помiж травою, мов ящур або полоз. Доплазувавши до невеличкого вiконця, що дивилося з хати у садок, козак ледве чутно пошкрябав по склу i того непомiтного шкрябання було вже досить, щоб Галя його почула. Вже не одну нiч Галя спала, мов та пташка на гiлочцi, що все чує... Не один раз вона навiть виходила у пасiку подивитись, чи не спорожнився вулик? Чи не приïздив ïï милий?.. I от тепер, почувши шкрябання по склу, вона зразу вгадала своïм серцем, хто прибув. Зiскочивши з лiжка, вона схвильована, не зразу навiть знайшла дверi, щоб вiдчинити, але врештi таки знайшла... Ще мить i два наболiлi серця стукотiли одно коло одного... От Галине лiжко, а от бiля нього й колиска сина... Батько не може бачити свого сина, зате вiн чує його легкi подихи, доторкається до його тепленького тiла i обережно цiлує його. Не бачить Демко i любих очей своєï дружини, але замiсть того вiн почуває ïï всiєю своєю iстотою i мiцно стискує ïï в своïх обiймах... Коротка лiтня нiч i небагато часу дала вона для втiхи... Незчулися закоханi, як проспiвали вже другi пiвнi i прийшов час, щоб Демковi вiд'ïздити. — Демко, любий, лишися тут!.. — прошепотiла Галя, не рознiмаючи своïх рук, що обновилися круг шиï чоловiка,— Скорися! — Як скоритись? Себто стати крiпаком? То се, Галю, ти ножа встромила менi в серце. Руки молодоï жiнки безсило рознялися, а з грудей вибилося тяжке зiтхання. Вона не мала сили сказати чоловiковi, що прикажчик все дужче чiпляється до неï, а за те, що вона не хоче з ним любитися, мордує ïï найтяжчою роботою. Вона не наважилася сказати й того, що боïться, аби вiн силою не примусив ïï стеряти свою честь. — Ну, так iди... — сказала вона.— Не гайся!.. Демко перехрестив колиску сина, хапаючись, ще раз поцiлував дружину i зник за дверима, ховаючись у темрявi ночi. IX Вже тричi Рогоза одвiдував Галю; сьогоднi вiн ïхав учетверте. Нiч сим разом була темна й вiтряна. Лиман шумiв пiною вiд великих хвиль. Тi хвилi пiдкидали й били човен, як трiсочку, немов силкуючись залити його й поховати в безоднi; проте Демко не звертав на них найменшоï уваги, а нап'явши паруса, розбивав сивi верхи хвиль своïм човном надвоє. Сьогоднi вiн вiз Галi радiсну звiстку i та звiстка виповняла його душу щастям i рiшучiстю. До Микитиного Рогу прийшла з Дунаю звiстка про те, що за Бугом, понад лиманами й бiля Дунаю, приймають козакiв разом з жiнками й дiтьми i надiляють всiх землею. Через тиждень Люлька мав продати у Микитиному останню рибу i на зiбранi за лiто грошi купити дуба, щоб тим дубом плисти на Дунай всiм товаришам, взявши й Галю з Миколкою. З сiєю то радiсною звiсткою й поспiшався сьогоднi Демко до Галi. Приставши до берега i, перебiгши садок, вiн, як i вперше, пiдлiз до Галиного вiконця, пошкрябав по склу i вона йому одчинила. Зараз пiсля перших радощiв побачення Демко розказав Галi про те, що за другим разом вiн забере ïï i повезе на Дунай, де буде ïм вiльне й спокiйне життя. Галя радiсно почала його цiлувати, далi ж, схопившись з лiжка почала виймати з скринi всяке збiжжя. — Що ти, що ти? — почав Демко ïï спиняти.— Не зараз ïхати, а другим разом! — Нi, не другим разом, Демку! — говорила Галя пошепки.— Сьогоднi нас бери... зараз! — Та ще ж немає у нас дуба. Нi на чому ïхати. — Байдуже! — говорила Галя, ледве зводячи дух з хвилювання.— Поки добудете дуба, я якось перебуду з вами у плавнi! Далi вона враз покинула свою роботу, знервовано припала до чоловiка i, тремтячи всiм тiлом, почала хутко говорити: — Бери, бери мене, Демку, зараз, бо несила менi далi змагатися... Я досi тобi не говорила, щоб ще дужче не рвати тобi душу, тепер же слухай... З тiєï доби, як ти втiк, до мене почав залицятись прикажчик. Вiн перестав було виганяти мене на панщину, а замiсть того часто навiдувався до нашоï хати, заводячи речi про те, що коли ти мене покинув, так я вiльна любитися з iншим, хоч би й з ним... — А гаспид!.. — прохарчав Демко. — Цить! — затулила Галя йому рота рукою.— Слухай далi. Коли я на його залицяння просила становити краще мене на панщину i вiн побачив, що всi його заходи даремнi, то почав мене страхати, нiби як ти невiдомо куди подiвся, так управитель владен звiнчати мене з панським крiпаком. Далi вiн почав мене мордувати самою найважчою й брудною роботою та до того ще такою, щоб менi не можна було брати з собою Миколку. Сердешний хлопець, лишаючись у хатi по пiвдня без догляду, заходився тут криком i коли б не ненька, то певно, що нашого Миколки вже не було б на свiтi... Що я натерпiлася за сi два мiсяцi, що я намучилася душею, то не знаю я вже, як ще та душа й держиться у моєму тiлi i як ще б'ється у грудях серце! Слухаючи дружину, Рогоза i лютував, i разом плакав, переживаючи душею те, що переживала без нього Галя. — Коли так,— сказав вiн нарештi,— то ïдемо зараз! Подружжя похапцем склалося. Демко взяв до рук сонного Миколку, а Галя взяла клунок з шматтям, i вони вiдчинили дверi, щоб iти садком до човна...Та не вспiв козак ступити однiєю ногою за порiг, як дужi руки вхопили його у поперек тiла. Незадоволена унада до Галi не давала прикажчиковi спати, i вiн вже не одну нiч тинявся попiд вiкнами ïï хати. Тинявся вiн i сьогоднi... i врештi спостерiг, як Рогоза пiдкрався до своєï хати i як Галя йому вiдчинила. Радiючи, що можна помститись, прикажчик побудив челядь i, привiвши до Балановоï хати з десяток дужих парубкiв, почав пiдстерiгати бiля дверей. Вiн чув навiть розмову подружжя i як тiльки Рогоза одчинив дверi i ступив з дитиною на руках за порiг, прикажчик зразу вхопив його пiд силки. У Рогози був у халявi чобота нiж, але в руках вiн держав дорогу ношу. Кинути ту ношу було неможливо, поки ж вiн вспiв передати хлопця до рук Галi, челядинцi вхопили його за ноги i звалили на землю. У безсилому лютуваннi й розпуцi козак скреготiв зубами i змагався як звiр, а проте через кiлька хвилин нерiвноï боротьби був уже зв'язаний. Все те сталося так несподiвано й хутко, що Галя ледве вспiла скрикнути i стояла з дитиною на руках, мов закам'янiла. — Так ось як вiн за Дунаєм! — глузував з молодоï жiнки прикажчик.— Ось через що ти така недоторка! Ну, тепер уже годi вам, голуб'ята, буркотiти... Тепер уже я знаю, що з вами зроблю. Натiшилися сю нiч, намилувалися... та тiльки се вже востаннє! Свiтом зв'язаного Рогозу, разом з Галею й дитиною, везли в економiю до управителя на суд. Почувши од прикажчика, що Рогоза переховувався у плавнi, управитель рiшив, що з нього нiяким робом не зробиш уже крiпака й робiтника, а придбаєш тiльки клопоту. Через те вiн намислив вiддати козака в пiкiнери. У тi часи, по наказу князя Потьомкiна, набирали з запорозьких бурлак три полки пiкiнерiв, так що вiддавши туди Рогозу, управитель сподiвався навiть запобiгти ласки князя. — Ну, що ж,— сказав управитель прикажчиковi, показуючи на Рогозу.— Сей гайдамака звик воювати, робити ж вiн не вмiє й не хоче. Здамо його в пiкiнери... Можна сьогоднi ж вирядити його у Самар до полковника. Та потавруйте його, щоб всякий знав, що вiн втiкач. Демко не одповiв i слова, бо розумiв, що всяка балачка тут зайва. Нехай празникують кати його безголов'я, як знають. Милостi вiн не попросить, але й пiкiнером не буде, а знову втече, i або загине, або врятує Галю. — А ïй що? — спитав прикажчик, показуючи на Галю.— Треба й ïï покарати за те, що переховувала втiкача i сама хотiла з ним утекти! — Ну, на перший раз,— одповiв управитель, дивлячись на Галю прихильно,— буде з неï двадцять рiзок. — За вiщо ж? — заплакала Галя.— Що я хотiла втекти з чоловiком, так на теж я у церквi Божiй присягалася скрiзь бути з чоловiком, куди б вiн не пiшов. Де ж у вас правда? — Ну, ну... годi мене вчити,— гримнув управитель,— а то прибавлю! З малих лiт Галя не знала не то бiйки, а навiть лайки, ïï обхопив жах перед соромом i ганьбою катування i у розпуцi вона впала навколiшки: — Помилуйте! Не робiть менi такого безчестя! — Ну, коли вона не хоче рiзок,— обiзвався прикажчик,— так замiсть того звелiть одрiзати ïй косу! — Косу? — ридаючи скрикнула Галя.— Завiщо ж косу менi рiзати? Хiба я повiя? — Устань, Галю! — обiзвався до дружини Рогоза.— Соромно кланятися катам! Не нам ганьба з того, що лютi вороги знущаються з нас безоборонних! Мордуй мене, кате! — гукнув вiн управителю.— Дери з мене живого шкуру, та тiльки лиши немiчну, легкодуху жiнку! Не звик управитель чути такi речi од своïх крiпакiв. Йому любо й звично було чути вiд них благання. Вiн любив, коли пiдвладнi йому люди припадали йому до нiг i, як покiрливi пси, цiлували ïх. Таким покiрливим вiн часто дарував ïхнi провини; гоноровi ж, запальнi речi козака роздратували його. — Жiнцi за покiрливiсть дарую все... — голосно гукнув вiн.— Гайдамаку ж бийте, поки виб'ється з нього дух, тодi одлийте водою i знову бийте... i так тричi. Якщо видержить та i не помре, так тодi потавруйте його i везiть у пiкiнери, у Самар. Ти ж, красуне,— звернувся вiн до Галi,— ïдь додому, та гляди: якщо тiльки твiй чоловiк втече з служби, так зараз же я тебе з кимсь звiнчаю. Галя ридала, як мала дитина, припадаючи до чоловiка i прощаючись з ним навiки. Нещасна молодиця не мала надiï колись його побачити, бо в тi часи москалi служили, аж поки ïх вб'ють або покалiчать. — Поблагослови сина... — над силу промовила вона, коли Демка вже вели до стайнi. — Нехай його Бог благословить! — одповiв козак.— Менi ж зв'язано руки i нiяк його перехрестити! А ти, Галю, не вдавай свого серця у розпуку та сподiвайся: я прийду по тебе, хоч iз того свiту. Тут челядь вiдтягла молоду жiнку вiд чоловiка i ïï повезли додому, Рогозу ж почали катувати, як наказував управитель, а коли вiн не мав уже сили навiть держати голову, його винесли надвiр i тут коновал наштрикав йому на правiй руцi своïми iнструментами лiтеру Б, що мала визначати росiйське слово бродяга, i пiсля того натер порiзане мiсце порохом, щоб порiзи посинiли i ïх знать було довiку. Далi Демковi обрили пiвголови i тодi вже замкнули у комору, щоб там вiн вилежавсь, поки трохи погоïться спина, х Два тижнi дожидали Рогозу у плавнi Якiв Люлька та Iван Балан; на третiм же тижнi, не дiждавши його, попливли дубом у Чорне море та до тихого Дунаю. Тим часом Рогозу забили у кайдани i повезли у Самар до полковника пiкiнерського полку. Козак знову побачив навкруг себе свiдка своïх юнацьких герцiв — просторий степ; побачив i свiдкiв своєï весiльноï подорожi — могили Близнюки... Та тiльки сум наганяло тепер на нього все те, вiн у кайданах, вiн невольник, розлучений з усiм, що миле його серцю. Вiн проклинав тепер i розлогi степи i високi могили i навiть блакитне небо за те, що вони нагадували йому про страчену волю. Молодий козак тяжко карався тепер з того, що не послухав поради свого старшого брата Петра i не помандрував на Дунай разом з сiчовим товариством. У Самарi з Рогози зняли кайдани i почали муштрувати його разом з iншими пiкiнерами. З першого ж дня свого пробування у Самарi Рогоза почав обмiрковувати, як би його втекти. Хата, де мiстилися пiкiнери, стояла у дворi i хоч на нiч на воротах того двору й ставав вартовий, а проте з другого боку хати вартового не було, i втекти через сад та городи до Самара було зовсiм не трудно, на рiчцi ж козак добре знав, де саме стояли човни. Перебувши у мiстi тiльки два днi i, сховавши собi потроху хлiба од снiдання, обiду й вечерi, Демко саме у пiвнiч, коли всi в хатi поснули, вилiз у вiкно до саду. i перелiзши через тин, пiшов садами й городами до рiчки. Там вiн одшукав невеликого каючка i перехопившись ним на той бiк Самару, зник у дубовiй пущi Миколаïвського монастиря. До свiту вiн був у безпецi, бо поки пiкiнерiв не вестимуть на муштру, нiхто не мiг довiдатись про його втечу; навпаки, ранком вiн сподiвався погонi. Рогоза знав, що у Самарi стояв полк драгунiв, i гадав, що саме вони й гнатимуться за ним кiньми. Неодмiнно треба було кiлька днiв де-небудь переховатись, поки погоня повернеться назад; та тiльки де переховатись, коли за пазухою всього три недоïдки з кислого московського хлiба i нiде немає нiякого захисту. — Певне, сам Бог показує менi шлях до порятунку! — сказав сам собi Рогоза.— Пiду завтра, вклонюся батьковi кошовому i проситиму переховати од погонi. Невже чоловiк Божий не дасть захисту покривдженому. Переночувавши пiд парканом, Рогоза, як лише починався свiт, пiшов до знайомоï вже келiï кошового Пилипа Хведоровича i постукався. Старий чернець одчинив дверi i здивований поточився назад. У замордованому пiкiнерi й рiдний батько не пiзнав би того бравого запорожця Рогозу, що торiк брав тут шлюб. Очi йому глибоко позападали, нiс загострився, губи схудли й почорнiли, а все обличчя було вкрите синяками вiд мордування. Пiд впливом тяжких пригод Рогоза впав чернецевi до нiг. — Пiзнайте мене, пан-отче! Я зять Дмитра Балана, вашого колишнього товариша. Торiк я у вас у монастирi брав шлюб! — Що ж тобi сталося, сину мiй? — спитав упадливо Чернець, придивляючись до козака й пригадуючи його. Рогоза розказав все: i те, як забили на смерть старого Балана, i те, як одiбрали все його майно; як примушували до панщини самого Рогозу й Галю; як мордували його i, знущаючись, одрiзали чуба, а врештi потаврували i вiддали у пiкiнери. — Кланяюся тобi, пан-отче,— закiнчив Рогоза своє оповiдання,— переховай мене кiлька днiв, поки погоня повернеться до Самара. За тебе на тiм свiтi тесть мiй Бога проситиме, i Вiн воздасть тобi за твоє добро! — Кати... кати! — хитаючи головою промовив чернець.— Не дають нам спокiйно вiку дожити. Бог повелiв обороняти правду. Переховав би я тебе, переодягши в чернечу одежу: або в шпиталi з хворими братчиками, так небезпечно, бо на тобi тавро. Через хвилину мiркування вiн повеселiшав: на устах склалася задоволена усмiшка, а очi засвiтилися яснiшим промiнням i вiн повернувся йти з келiï, сказавши; — Ходи, козаче, за мною. Чернець вивiв Рогозу через сад до лiсу i там спинився бiля одного товстого та гiллястого дуба. — Переховаю тебе, сину,— сказав вiн,— од сих недолюдкiв так, як нашi ченцi переховувалися колись од татарiв. Придивившись уважливо до дуба, вiн встромив гострий, залiзний кiнець своєï патерицi у зовсiм звичайну шкарубину на корi старого дуба i та шкарубина зразу поширилася, роззявившись щiлиною. Заклавши тодi у щiлину пучки обох рук, чернець одсунув великий шматок кори набiк i за корою виявилося велике дупло. Те дупло було таке широке й високе, що у ньому можна було людинi сидiти й стояти; угорi ж воно вужчало, сходячись до дiрки вiд гнилого сука; через ту дiрку й заходив у дупло свiт. — От бачиш, сину, якi у нас єсть хати! От ти влiзеш сюди та й зачиниш себе корою. Чернець показав козаковi планку, прироблену до кори з середини, щоб за неï братись, як зачинятись та одчинятись. — Тут,— додав вiн,— не знайде тебе i сам дiдько, а не те що драгуни! Рогоза зразу ж хотiв улiзти в дупло, але чернець спинив його. — Дарма, козаче, будеш там нудитись. Сиди собi бiля дуба, а заховатись поспiшаєш i тодi, як почуєш голоси. Сюди я тобi й снiдати й обiдати винесу, або пришлю з послушником. Наших не бiйся: у нас i ченцi й послушники всi своï братчики — не зрадять. Рогоза поцiлував ченця в руку i той пiшов до монастиря, сам же вiн сiв пiд дубом, прислухаючись до цвiрiнькання пташок та гудiння бджiл з монастирськоï пасiки. Не дуже довго просидiв козак бiля дуба, коли вiд Самара почулися голоси й тупотiння коней. Вiн зразу ж сховався у дупло й зачинився. До монастиря пiдбiгло десятеро драгунiв з ротмiстром. Той ротмiстр пiшов до iгумена i збив цiлу бучу, кажучи, що у монастирi переховується десь втiкач-пiкiнер. — Що вiн тут,— гукав ротмiстр,— то се певно так, бо вiд самого берега Самара, де вiн покинув чужого човна, слiд чоловiка видно на пiску аж до самих ваших ворiт. Iгумен одповiв, що такого втiкача вiн не бачив, а що, коли ротмiстр має охоту шукати його в монастирi, то вiн одчинить йому всi келiï й комори. Годин зо три драгуни нишпорили по монастирю. Оглядали всi закутки, шпиталь i льохи, обдивлялися навiть по руках послушникiв, шукаючи на них тавра, та врештi, не знайшовши Рогози, посiдали на коней i почали оглядати понавколо монастиря лiс. Рогоза чув, як i повз того дуба, де вiн сидiв, пробiгали конi, але його захисток був цiлком безпечний i вiн не турбувався. Скоро пiсля того, як тупотiння коней потишилося i драгуни поïхали шукати Рогозу по Полтавському шляху, чернець-кошовий, посмiхаючись у своï сивi вуса, постукав у дуба патерицею i, випустивши Рогозу на волю, дав йому обiд, що сам принiс у глечику. — Куди ж, сину, звiдсiля? — спитав вiн, коли Рогоза скiнчив обiд. — Душа рветься, пан-отче, до товариства на Дунай, а звiдтiля, взявши братiв, як Господь допоможе, так знову повернуся до Базавлуку, рятувати жiнку й дитину! — Нелегка, сину мiй, твоя справа... — сказав чернець у задумi.— Серце ж тобi правду говорить: грiх був би, коли б ти сам вирятувався, а дружину покинув загибати. Молися Милосердному, то вiн тобi допоможе. Три днi так прожив Рогоза бiля таємного дуба, на четвертий же день ранком чернець-кошовий привiв до нього осiдланого коня i принiс вбрання послушника. — Одягай, сину, отеє вбрання,— сказав вiн,— а на голову пiдкапок послушника, сiдай на коня, та й ïдь собi до рiчки Бугу. Шляхи ти знаєш, бо походом пiд Бендери й пiд Килiю, говориш, ходив. У тороках бiля сiдла харчiв тобi на тиждень, а ось ще вiзьми трохи грошей. Як питатимуть, куди ïдеш, говори, що iгумен послав тебе на Молдаву, до Мирнопоянського монастиря. Зворушений добрiстю ченця, Рогоза впав навколiшки i з сльозами на очах почав цiлувати його руки. Багато пригод зазнав Рогоза, поки добувся до Бугу. Було лихо йому й з безвiддя й з безхлiб'я; сумно було самому у степу i од хижих вовкiв, що великими табунами щоночi виходили з терникiв та байракiв, шукаючи собi здобичi... Та все те перемiг козак i однiєï темноï ночi, нав'язавши коневi на копита перевесла, скрученi з трави, щоб не чути було тупотiння, вiн обминув по сей бiк Бугу росiйський кордон i перебрiв конем на той бiк рiчки. Не вспiв його кiнь ступити на турецький берег, як з-за скель, що лiзли берегом одна на одну виникли темнi постатi людей i вхопили його коня за повiд. — Стiй, бо тут тобi й смерть! — почув Рогоза серед темряви ночi грiзнi поклики. Вiн сподiвався, що на турецькому боцi рiчки його здибають турки i не дуже злякався, коли його коня оступили люди, але дуже здивувався тому, що до нього гукали на рiднiй украïнськiй мовi. Придивившись до людей пильнiше, вiн впiзнав на них запорозьке вбрання i тодi догадався, що тi люди були дунайцi, себто запорожцi, що перейшли з Днiпра на Дунай. — Пугу, пугу!.. — скрикнув Рогоза по-запорозькому.— Якого бiса ви тут полохаєте людей! — Дивiться! — почулися помiж запорожцями крики здивування.— Та се чернець, та ще, певно, з наших братчикiв, бо пугукає! Почали розпитуватись. Мiж запорожцями знайшлися такi, що знали Рогозу. Вони повели Демка до свого табору i розказали, що турецький султан довiрив запорожцям держати кордони по всьому Буговi, а проте втiкачiв з Украïни звелiв пускати на турецьку сторону вiльно; Рогоза ж розказав про своï пригоди i про те, що ïде на Дунай до брата Петра. Поки велася розмова, запорожцi нагодували Демка i поклали спати, ранком же, проводжаючи його, порадили простувати понад Бугом, вiд кордону до кордону, поки дiйде аж до самого лиману. — Тут скрiзь нашi по кордонах... — говорили вони.— Доïдеш до лиману безпечно, а на лиманi наше товариство рибачить, так дасть тобi пораду, як добутись до Сiчi. Щоб же товаришевi безпечнiш було у дорозi i, щоб не затримали його де-небудь турки, кордонний сотник, прощаючись, доручив йому бiлет з турецькою печаткою. XI Iде Демко понад Бугом i серце у нього радiє: скрiзь узброєнi запорожцi кiньми грають, червонi штани козакiв, мов той мак, по зеленому степу красуються, а на сотниках та хорунжих ще до того й жупани кармазиновi — так очi у себе й беруть. Зброя у всiх срiблом та золотом сяє... Де у кого рушницi за плечима чорнiють, а де у кого спис у руцi гострим залiзом виблискує. Чисто все так, як було й на Украïнi. Аж заплакав Рогоза сльозами; так любо йому було пiсля двох рокiв пригнобленого життя побачити узброєне вiйсько запорозьке, що, гарцюючи тут кiньми, держало на гостряках своï списи, разом з бiлими прапорками — козацьку волю. Переходячи вiд кордону до кордону, Рогоза доïхав до лиману i там справдi здибав велику ватагу запорожцiв. Вони рибачили трьома вiйськовими байдаками, закидаючи у лиман великi сiтi. Демко знайшов тут чимало своïх товаришiв, та знаючи, що всяка прогаяна хвилина завдає нових мук Галi у ïï тяжкiй неволi, вiн не хотiв спинятися бiля товариства i тiльки спитав, як ïхати до Сiчi. — Ïдь, товаришу, на Тилигул на Хаджiбей до Вилкова, а там розпитаєш. У Вилковi наших багато. Бiля Тилигулу та Хаджiбею Рогоза побачив однокурiнцiв, що будували собi хати. Чимало з братчикiв вже поженилися i вихвалялися Демковi, що вiльноï землi по Буджаку скрiзь багато i турки не забороняють займати займища. От, сюди я й приведу Галю... — мрiяв козак.— Тут все, як у нас: лимани й степ, така сама Украïна. Через кiлька днiв Рогоза прибув до невеликого молдавського мiста Вилково, що стояло на самому березi Дунаю, а у тому мiстi сидiв полковник Запорозького Вiйська Свербинiс з кiлькома сотнями товариства, постачаючи звiдсiля на Сiч борошно, крупу й iншi харчi. Почувши вiд Демка про його пригоди, Свербинiс почав смiятись. — А лиха мати вас там держала? Ото було б не вiдбиватись от товариства, а йти разом. Бач, який чернець з тебе бравий, навiть борода одростає. — Та як би ж я голив ïï у дорозi? — виправдувався Рогоза. — Ну гаразд, так виходить, що запорозька соломаха смачнiша за московську патоку? — Бодай i вороговi не коштувати тiєï патоки! — Та от, якщо хочеш до Сiчi, так треба тобi ïхати дубом. До Сiчi, братику, конем немає ходу. Тут ще з десяток є таких саме втiкачiв, як i ти, так от моï хлопцi везтимуть завтра до Сiчi борошно, та й вас усiх заберуть. Другого дня великий байдак, навантажений борошном, виïхав кiлiйським гирлом Дунаю у Чорне море. Сiч Запорозька тодi ще була не на Дунавцi, як в останнi часи перед зруйнуванням ïï 1828 року, а бiля Читал на Сулинському гирлi; через те запорожцям доводилося об'ïздити Чорним морем великий острiв. Хоч з нап'ятими вiтрилами байдак i бiг хутко, а все-таки у Сулинське гирло вiн повернув тiльки надвечiр. Серце запорожцiв радiло, коли вони побачили по островах Дунаю таку саму плавню, як i у Великому Лузi на Днiпрi... Тi самi верби, дуби, осокори, шелюги з червоноï лози та очерету. Так само герготiли тут по озерах та протоках гуси, так само буркотiли горлицi, стрекотiли сороки й кували зозулi... Здавалося, що вже не було чого запорожцям бiльше бажати i всi мало не плакали од щастя, почувши вiд дунайцiв, що все це належить товариству i тут всякому запорожцю вiльно i рибачити i полювати. Ще бiльше зрадiв Рогоза, коли на другий день байдак, звернувши з Дунаю у протоку, привернув до берега i вiн побачив на островi тридцять вiсiм новеньких курiнькiв, що пiдковою обступили майдан, так само як i у Сiчi на Пiдпiльнiй; там же, де пiдкова зближалася кiнцями, стояли: паланка, скарбниця i розпочата в будовi церква. Рогоза пiшов понад протокою до Сiчi. Берегом стояло багато великих i малих човнiв i тут же запорожцi працювали: хто лагодячи човна, а хто плетучи сiтi. Козаки здивовано оглядали незвичайного гостя — ченця, не пiзнаючи Рогози; вiн же не хотiв нi до кого признаватись, поспiшаючись до Платнирiвського куреня, де мав надiю здибати свого старшого брата Петра. Петро Рогоза був рокiв на десять старший за Демка. Вiн був далеко завзятiшоï вдачi, нiж Демко та меншi брати. Завжди суворий i рiшучий з надзвичайною мiццю, вiн був страховищем не тiльки для татарiв та туркiв, коли зустрiчався з ними у бойовищах,— його боялося й сiчове товариство. Боронь Боже було, коли хто скривдить товариша, або не по правдi подiлить здобич — уже Петро й тут... I досить було йому показати свого великого i, як довбня, важкого кулака на товстiй, вкритiй чорним волоссям руцi, щоб той, хто скривдив, не тiльки згоджувався дiлитись по правдi, а ще й свого додавав покривдженому, аби збутися лиха. Уславився Петро Рогоза помiж товариством ще на Днiпрi i пiд час переходу був обраний за осавула у тiй частинi вiйська, що мандрувала суходолом через Дике Поле. Демко Рогоза, ïдучи до брата, був неспокiйний, бо знав, що Петре дуже гнiвається на нього за те, що вiн покинув товариство, лишився на Запорожжi й одружився. — Дивiться: чернець, чернець! — почув вiн од берега хлоп'ячий голос. Той голос здавався Демковi дуже по знаку i, глянувши на хлопця, вiн пiзнав свого найменшого брата Василя. З Сiчi хлопець пiшов за братом Петром зовсiм малим, за останнi ж два роки вiн добре вирiс i склався на молодика. — Васильку! — радiсно скрикнув Демко. Хлопець не зразу пiзнав брата i тiльки згодом, добре придивившись, радiсно кинувся йому на шию. — Демку, Демкуi...— гукав вiн, обнiмаючи брата.— Нащо ти пiшов у ченцi? — Скажи краще, Василечку,— одповiв Демко,— де брат Петро? — Тут, Демку... тут усi: i Петро, i Гнат. Ходи сюди! Хлопець потяг брата пiд кручу до води i там Демко побачив Петра, що разом з середнiм братом Гнатом конопатив дуба. Петро був у самих штанях без сорочки, щоб не попсувати ïï дьогтем, своï ж широкi як четвериковi лантухи, штани вiн пiдкачав угору i прив'язав мотузком до очкура. Все його могутнє, волохате вiд волосся, тiло було в усiй своïй красi. В однiй руцi вiн держав на довгому держаку квач, а в другiй кудель, i коли Василь гукнув братам, що iде Демко, Гнат, що був молодший за Демка, вибiг йому назустрiч, Петро ж так i зустрiв брата, не випускаючи з руки квача. — Ото замiсть того, щоб одружитись, так пiшов у ченцi? Що ж, се дiло добре: лiпше спасти душу у монастирi, анiж запровадити ïï у пекло через жiночу спокусу! Демко зразу розказав, що вiн не тiльки не чернець, а справдi оженився й оселився на Базавлуку. Не потаïв вiн i того, яке лихо випало на його голову. Оповiдання Демка не викликало у Петра нiякого до брата спiвчуття, навпаки, слухаючи його, вiн навiть неначе радiв з того, що брат зазнав лиха за те, що не послухав старшого брата, коли вiн, Петро, не радив йому лишатись на Запорожжi i предрiкав все те лихо, що сталося. — Чого хотiв, того й добув,— сказав вiн врештi, коли Демко скiнчив.— Нема на кого нарiкати... Не будь зрадником та не покидай товариства! — Брате! — скрикнув Демко,— не один же я лишився на Украïнi!.. Половина товариства лишилася там! — Вiд того ж i лихо наше, що забули ми честь лицарську та тулимося до бабського боку! Тобi дiвка милiша й дорожча була за матiр-Сiч — ну так i живи, як знаєш! — Бiйся Бога, Петре! Чи не однiєï ж ми матерi дiти? Я до тебе за порадою прийшов: дружина ж не люлька, жива душа... до того ж син у мене лишився на Базавлуку... Допоможи вирятувати ïх обох з неволi. — А який бiс намовив тебе придбати собi ту пеню? — Та годi бо про се, Петре, вже того не вернеш. Коли у тебе є хоч шматок людського серця, так ти пожалiй мене. Глянь, що тi кати менi поробили!.. З останнiм словом Демко зняв з голови свiй пiдкапок i вiдкинувши рукав, показав тавровану руку. Побачивши на головi брата замiсть оселедця лише кiлька випадково не одрiзаних волоскiв, Петро Рогоза вип'яв на нього повнi жаху очi. — Де оселедець? — грiзно гукнув вiн через хвилину. — Се так з нас, запорожцiв, знущаються: таврують нас, як волiв, i на глум, привселюдно, одрiзують нам оселедцi. — Хто саме одрiзав? Говори! — ще голоснiше гукнув Петро так, що, зачувши його вигуки, запорожцi почали оточувати братiв колом. — Князiвський управитель! — Яку ж смерть ти йому заподiяв? — з погрозою спитав старший брат. Демко соромивсь одмовити на се питання i винуватим голосом почав розказувати, як вiн лагодився зарiзати управителя, i як Галя не допустила його до того. — Нiкчемний бабiй! — несамовито скрикнув Петро i так вдарив квачем по дубовi, що квач розтрощився на дрiбнi трiски, Дуже боляче було Демковi почути вiд брата таку образу замiсть спiвчуття, так що вiн навiть поступився од нього назад. — Так от яка у тебе, Петре, для брата порада! Ну, так братайся ж ти тут з болотяним дiдьком, а я пошукаю мiж товариством таких, що дадуть менi пораду й помiч i без тебе! З тим Демко хотiв йти до Сiчi, але Петро, що, розтрощивши квач, стояв до нього спиною, тепер враз обернувся до брата: — Пiдожди! Коли ти подарував своє безчестя, так я не подарую такого знущання над козацькою честю! Той, хто одрiзав тобi оселедця, умиється своєю кров'ю! Я поïду з тобою на Базавлук, щоб помститись за нашу честь. Меншi брати, Гнат та Василь, поважали й боялися Петра, мов рiдного батька, i дуже зрадiли, коли вiн згодився ïхати з Демком. Вони почали розважати обох братiв, щоб вгамувати збентеженi ïхнi душi, i врештi Петро таки пом'якшав i навiть пожалiв Демка. Покинувши роботу, вiн повiв його до куреня, звелiв скинути рясу i дав йому своє зайве запорозьке убрання й зброю, а коли Демко передягся, повiв його показувати Сiч. Надвечiр, коли все товариство позбиралося до куренiв вечеряти, Демковi припала ще одна велика радiсть: мiж козаками вiн побачив свого шуряка Ивана та Якова Люльку, що не дочекавшись його у плавнi, прибули на Дунай дубом за два тижнi до сього. Того ж вечора троє старших братiв Рогозяних i Балан з Люлькою вже радилися, як iти на Украïну, щоб помститись на знущання над запорожцями i щоб узброєною рукою забрати Галю й Миколку. Всяк з козакiв висловлював своï думки: той радив ïхати морем та Днiпром, iнший кiньми, тим шляхом, що ним iшов Демко; тiльки Петро не казав, якоï вiн думки, а коли його про те спитали, вiн сказав: — Коли хочете, щоб я йшов з вами, то робiть те, що я казатиму, а я сам, як знаю. Знаючи завзяття Петра, всi охоче згодилися обрати його за отамана i покластись на його досвiд та метку вдачу. XII На другий день по Сiчi пiшла чутка, що з росiйськоï сторони прибув посланець од князя Потьомкiна з тим, щоб умовити запорожцiв повернутись на Украïну. Козаки захвилювалися. За два роки до Сiчi на Дунай прибуло чимало простих селян, що тiкали з Украïни пiд нелюдськими утисками крiпацтва, покидаючи там хто жiнку, хто дiвчину, хто батька й матiр. Таких втiкачiв було на Сiчi пiд той час мало не стiльки, скiльки й певних запорожцiв, що вийшли з Днiпровськоï сiчi iз зброєю й деякими клейнодами, i хоч тi селяни на Дунаï одяглися у козацьке вбрання i носили при боцi шаблi, а проте ïх тягла до рiдного краю непереможна нудьга за родинами. Не дивно, що звiстка про можливiсть вороття на Украïну освiтила душi втiкачiв надiєю на з'єднання з родинами при щастi-долi, i вони нетерпляче дожидали того часу, коли посланець прочитає лист Потьомкiна. Пiсля обiду, справдi, довбиш вдарив у котли, скликаючи козакiв на майдани. Товариство посунуло туди з куренiв, мов комашня, а разом з iншими пiшли туди й брати Рогозинi. Коли брати вийшли на майдан, там уже стояла вiйськова старшина й росiйський посланець, невiдомий полковник. У руцi сивоусого кошового була срiбна булава, а при боцi виблискувала дорогими самоцвiтами у золотих пiхвах шабля. Ту шаблю, як сказав Демковi Петро, подарував першому кошовому, Андрiю Ляху, турецький султан з тим, щоб вона переходила од кошового до кошового. Позад кошового дужий запорожець держав волосатий бунчук. Вiйськовий суддя держав свiй пернач, писар-каламар, бiля довбуша були тулумбаси... Все було так, як i в Сiчi на Днiпрi, навiть клейноди були однаковi. Коли майдан був уже повний, кошовий вклонився на всi чотири боки i оголосив, що прибув посланець од вiдомого всiм запорожцям князя Потьомкiна, по прiзвищу Грицька Нечоси, а з чим той посланець приïхав, так про те вiн скаже сам. Пiсля кошового почав говорити той полковник. Вiн повiв розмову аж вiд часiв киïвських князiв, доводячи, що украïнцi й росiяни одноï матерi дiти; далi перейшов на те, що i у князя i у царицi дуже болить серце за своïми, мовляв,блудними дiтьми i вони закликають запорожцiв повернутись до рiдного краю. На доказ того, що вiн говорить правду, полковник прочитав листа, пiдписаного князем, а у тому листi, справдi, було написано, що велика цариця, як рiдна ненька, дарує запорожцям всi ïхнi провини, закликає повернутись до рiдного краю i жити, де хто схоче. Коли посланець скiнчив, кошовий сказав йому голосно, щоб усi чули: — У нас, мостивий пане, всi козаки вiльнi. Кого вабить до рiдноï Украïни, нехай собi йде з вами. Ви ходiть собi вiльно по куренях i умовляйте козакiв, як хочете. Ми того не забороняємо. Хто з товариства пiде на Украïну та знайде собi долю, ми з того будемо радiти; хто не знайде долi, той знову до Сiчi повернеться та ще з собою й iнших приведе, так що Вiйську Запорозькому шкоди з того не буде. Що ж до того, щоб повернутись нам усiм вiйськом, як князь пише, так про се ми порадимось з товариством завтра на радi, сьогодня ж обмiркуємо сю справу помiж собою. На тому рада й скiнчилася до другого дня. Надвечiр полковник почав ходити по куренях та умовляти козакiв згоджуватись на пропозицiю князя, — Хто хоче повернутись на Украïну,— додавав вiн у всякому куренi,— не дожидаючи, поки пiднiметься все вiйсько, нехай бере у мене бiлет з печаттю, а з тими бiлетами, хто б не йшов, вiльно пропустять на кордонi. Увесь вечiр i мало не всю нiч запорожцi хвилювалися. У Сiчi стояв великий гомiн. Всi купчилися, гомонiли, радилися й сперечалися. Часто промовцi переходили од натовпу до натовпу. Часом декiлька окремих куп товариства сполучалися в один великий натовп, що займав навiть пiвмайдану. Бажання побачити рiдний край примусило багатьох стати на тому, щоб згодитись на пропозицiю князя i тi, що згоджувалися, були не тiльки з пiзнiших украïнських втiкачiв, а навiть i з давнього сiчового товариства. — Яку землю дав нам султан? — гукав у одному натовпi вiйськовий старшина Бучинський.— Отсi болота, що нi до чого не здатнi? Яка се Сiч, що з неï конем не можна виïхати через те, що скрiзь вода? Де нашi конi? Де нашi степи? Якi ми запорожцi без коней? Рибалки ми тепер, а не запорожцi! — Там на Днiпрi вiльнi степи! — гукнув за ним Iван Губа.— Там святi Божi церкви, а тут навкруги самi бусурманськi поганi мечетi! Зачувши, що говорили Бучинський та Губа, Петро Рогоза зразу накрив обох промовцiв мокрим рядном; — А ви ж чули у листi, щоб князь обiцяв повернути нам рiднi степи? Чули ви, щоб вiн обiцяв нам нашi стародавнi запорозькi землi й вольностi? Бучинський i Губа замiшалися. — Хоч i не чули, а певно, що все те нам повернуть... — Овва! А чому ж вони не повертають вольностей та земель тому товариству, що лишилося на Запорожжi? Я вам скажу чому: нашi землi вельможi вже розмежували помiж себе, а товаришiв наших пiдвернули пiд себе у крiпаки, та ось що з ними виробляють!.. Тут Петро зняв з голови Демка шапку, а далi заголив йому руку й показав синє тавро. — Бачили, люди добрi, як одрiзують нашим братчикам оселедцi, щоб не було й згадки про запорожцiв? Чули ви коли-небудь таке, щоб людей таврували, як худобу? Великий натовп, що був навкруг Петра, захвилювався й загомонiв з обурення. — Отже, глядiть!.. — говорив далi Петро.— Буде так усiм дурням, хто послухає брехунiв Губу та Бучинського i повернеться на Украïну! Не на те закликає нас князь, щоб повернути Вiйську Запорозькому його землi й вольностi, а, мабуть, через те, що має на мислi туркiв воювати, так шаблi нашi йому потрiбнi, а як скiнчиться вiйна, так поголять нам чуби та повернуть у пiкiнери, або потаврують, як худобу, у крiпаки. Тодi, може, знову. схотiли б ви на Дунай, так шкода: чортового батька тодi султан кого-небудь з нас прийме. Поки Петро скiнчив, засоромленi Бучинський та Губа вже заховалися в натовпi козакiв i пiшли геть. Такi суперечки йшли по всiх куренях, по всiх купах запорожцiв i що далi йшов час, то все бiльше козацтво поверталося до думки, що лiпше бути вiльним, хоч i у чужiй сторонi, анiж невольником у своïй рiднiй. На другий день пiсля обiду знову загудiли тулумбаси i козаки зiбралися на майдан, як i вчора. Кошовий уклонився товариству i почав говорити до козакiв про те, що у листi князя немає обiцянки, щоб запорожцям повернути ïхнi стародавнi права й. землi, а є тiльки обiцянка подарувати провини; а що нiяких провин Вiйсько Запорозьке не вчинило i навiть своï землi, кров'ю батькiв политi, без змагання вiддало, то нам, коли б повернулися ми на Украïну, нема на що сподiватись. Пiсля кошового говорили дехто з старшини, а далi й простi козаки i стiльки тут довелося посланцю Потьомкiна вислухати докорiв i за покривдження староï сiчовоï старшини: Кальнишевського, Глоби, Порохнi й iнших, i за поневолення тих з товариства, що лишилися на своïх землях, що вiн вiдразу стеряв надiю на згоду вiйська повернутись на Украïну... I справдi, коли кошовий сказав, щоб тi, хто за згоду виходити з Дунаю всiм вiйськом, переходили у праву руку, нiхто не рушився з мiсця. Коли всi нагомонiлися, кошовий пiдняв булаву i, визвавши до спокою козакiв, звернувся до полковника? — От тепер ви самi чули, чого хоче Вiйсько Запорозьке, а ми доручимо вам листа до князя i у тому листi напишемо, що коли хоче вiн, щоб ми всiм вiйськом повернулися у рiдну сторону, то нехай ранiш визволить з крiпацтва й з неволi всiх наших покривджених братiв i поверне ïм стародавнi права i одвiчнi нашi землi по давнi границi: по Орель, Буг та Берду. Тодi й ми пiднiмемо своï клейноди i радо повернемося до рiдного краю. На тому й скiнчилася рада. Увечерi по Сiчi вже чути було музики, спiви й регiт: козацтво гуляло, згадуючи сiчове життя на Пiдпiльнiй. Вже зовсiм було темно, коли у паланку до посланця-полковника прийшло двоє козакiв. То були Петро та Демко Рогозянi. — А що вам, козаки? — спитав полковник. — Прийшли по бiлети! — одповiв Петро. — Хочете на Украïну? — Та вже ж нiкуди. Там у мене жiнка й дiти... — брехав Петро.— Якого дiдька я буду тут бурлакувати. Отеє мiй брат, теж жонатий, та ще й третiй брат є. Всi ми хочемо повернутись до рiдного краю. Та й товаришiв ще з собою пiдмовляємо. Ви, пане, дайте менi бiлет на десятьох, та, глядiть, з печаткою, щоб нiхто до нас не чiплявся. Нехай вони щезнуть отсi болота та нетрi. Полковник був радий, що як не все вiйсько, так хоч окремi ватаги запорожцiв повернуться на Украïну, i вiн покаже князю, на скiльки козакiв видав бiлети. — Так ви берiть кожний на десятьох козакiв,— сказав вiн, сiдаючи писати бiлети,— та пiдмовляйте йти з собою якнайбiльше товаришiв. — Як так, то й так! — одповiв Петро. Через кiлька хвилин Петро, посмiхаючись собi у вуса i ховаючи бiлети у кесет з тютюном, виходив од полковника. XIII Через кiлька днiв троє братiв Рогозяних: Петро, Демко й Гнат, а з ними разом Iван Балан та Якiв Люлька прибули до Килiï, щоб купити там коней. Бiля них було ще п'ять сiчових товаришiв, що ïх Петро закликав з собою. Двоє з них: Гробар та Гайдабура мали жiнок — один у Романковi, а другий у Нових Кайдаках i хотiли перевезти ïх на Буджак так само, як Демко хотiв перевезти Галю; останнi ж троє: пристаркуватий i загартований у бойовищах та походах Гарабурда та двоє братiв Пугачiв пiшли з Петром, щоб пограти кiньми по рiдних степах, а як буде потрiбно, то й у пригодi стати своєму побратимовi Петровi, Всi товаришi були з грошима: Демко мав тi грошi, що взяв у Вилковi, продавши монастирського коня, Петро мав чималi грошi ще з Днiпра, з часiв турецькоï вiйни; з останнiх козакiв теж дехто мав грошi вiд тих часiв, iншi ж заробили дещо з свого рибальства, продаючи рибу по Дунайських городах: Тульчi, Килiï, Смаïловi, Браïловi i навiть Силiстрiï. Прибувши у Килiю, козаки купили собi десять добрих коней i узброєнi, як годилося козакам шаблями, чингалами й пiстолями, виïхали з Килiï тим самим шляхом, що ним ïхав Демко до Бугу. У всiх було вiльно й радiсно на серцi. Пахощi Буджацьких степiв виповнили душi козакiв згадками про своï рiднi, запорозькi степи, i вони жваво вигравали кiньми, Петро ж, занудьгувавши за два роки за герцем, так крутив тепер свого коня i кидав його в усi боки, пригадуючи всi витiвки запорозького герця, що сердешний кiнь його, хоч i був дужчий за коней iнших товаришiв, тiльки хекав та хропiв. Через тиждень походу козаки вже перейшли Буг на Овечому бродi i прибули прямо до московського кордонного ротмистра. Той мав уже наказ од Потьомкiна пропускати всiх запорожцiв на руську сторону, i, прочитавши бiлет, що показав йому Петро, почав говорити приязно: — Мабуть, жiнки у вас єсть на Украïнi, що ви вертаєтесь, а коли б не жiнки, то, мабуть, чортового батька вас тут би й побачили. —Та звiсно, пане ротмистре,— одповiв Петро,— бабське колiно, хоч воно й нiкчемне та плаксиве, а все ж без нього якось моторошно. Таке воно проклятуще, що й до нього вабить i вiд нього вадить. От i вам тут, пане ротмистре, без жiнки, мабуть, не з медом живеться. — Погано, що й казать... Ну, ïдьте собi з Богом далi, от вам ваш бiлет. Рушили вiд Бугу, запорожцi пiшли на схiд сонця рiдними степами на Iнгул, Iнгулець та Жовтi Води, прямуючи до Днiпра на Романково, щоб забрати там родину Гробаря. Де-не-де по колишньому Дикому Полi тепер уже будувалися панськi оселi, по степових кряжах мiж травою вже визначалися колiï шляхiв i на тих шляхах козаки кiлька разiв перестрiвали великi валки переселенцiв з дiтьми й всяким збiжжям. То все були крiпаки: пани скуповували ïх на Украïнi й Росiï i, як гурти худоби, переганяли на подарованi ïм степи Дикого Поля. Петро дуже вороже поглядав на панськi будiвлi й на переселенцiв: — Ач, як засмiтили вражi пани наше Дике Поле! Коли б моя воля, так я з одним полком запорожцiв вичистив би його знову. Всi отi будiвлi зникли б так, мовби ïх корова язиком злизала. Невеселi думки сповивали чола й останнiх запорожцiв: вони наочно бачили, що ïхнi одвiчнi землi беруть у цупкi пазурi новi володарi i що не може бути вже надiï на те, щоб сi землi знову ïм повернули, як сподiвалися того багато дехто з запорожцiв. На п'ятий день ходу од Бугу козаки побачили з високоï гори широкий блискучий Днiпро i бiля нього пiд горою — Романково. Село Романково, як i iншi села вище Днiпрових порогiв, як от Тритузне, Карнауховка, Таромське, Кам'янка (лiвобiчна), обидва Кодаки й Чаплi, побудувалися ще за часiв Староï Сiчi i належали до запорозького пiдданства; пiсля ж зруйнування Новоï Сiчi, вони дуже побiльшали, бо по них оселилося чимало сiчового товариства. Великому зросту сих сел сприяло ще те, що вони малися на росiйських картах i через те ïх не вiддали панам, а записали у казеннi села. Проте й на сi села скоро набiгло лихо: мало не всiх парубкiв та й з жонатих, хто був молодший, побрали у пiкiнери. Се лихо примусило й Гробаря, коли його взяли у пiкiнери, втекти на Дунай. Бiля хати Гробаря, до котроï заïхали запорожцi. скоро зiбралося мало не все Романково, дивуючись на козакiв, бо при зброï ïх тут не бачили вже два роки. Дехто з селян пiзнали серед дунайцiв своïх товаришiв i порозбирали ïх по своïх хатах на гостювання. До тих хат сходилися люди, i розпитуванням про життя на Дунаï не було кiнця краю. Тiльки Петро та Демко Рогозянi не гостювали нi у, кого. Демко по дорученню брата продавав всiх коней, що на них прибули козаки, а Петро купував великого дуба, найбiльшого у всьому Романковi, щоб ним плисти Днiпром повз пороги до Базавлуку та, забравши там Галю, вертатись тим дубом на Дунай через Чорне море. Так надумав Петро, хоч i досi нiкому своïх думок не виявляв. Поки брати клопоталися по справах, молодi козаки Гнат Рогоза та Iван Балан, що пiд час походу вже вспiли побрататись, зачувши на околицi мiста дiвочi спiви, пiшли туди. Вбранi у червонi запорозькi жупани, з шаблями при боцi й шапками набакир, молодi козаки почали залицятисяна вулицi до дiвчат, закручуючи своï, ще дуже невеликi, вуса на заздрiсть та безголов'я Романкiвським парубкам, що побоювалися за своïх дiвчат. Дiвчата тулилися одна до одноï, немов захищаючись од чарiв запорожцiв, а самi тим часом запускали ïм очами таких бiсикiв, що, здається, й мертвого привабили б до себе. Пiсля спiвiв всi почали грати у горидуба. Пристали до того й молодi запорожцi. Зразу довелося горiти Гнатовi. Оглядiвся вiн, аж у заднiй парi стоïть чорнява, прехороша дiвчина, заквiтчана червоним маком. Гнат зустрiвся з нею очима. — Будеш ти зо мною у парi! — сказав вiн собi i як уже та дiвчина не викручувалася, як не ухилялася од нього, а врештi таки опинилася в його обiймах. До того часу Гнат, зростаючи з малих лiт на Сiчi, тiльки один раз i бачив дiвчину, як iшов з вiйськом з Днiпра на Дунай, та й то тому вже минуло два роки, через те не дивно, що гнучкий та м'який дiвочий стан, затрiпотiвши в його обiймах, мов жаром обпалив всю його молоду iстоту. Тiльки, зважаючи на прохання засоромленоï дiвчини, вiн випустив ïï з обiймiв i, взявши за руку, повiв до гурту. Йдучи поруч з дiвчиною, вiн тiльки розглядав ïï. Розглядав шию, що визирала з-помiж разкiв намиста i бiлу, гаптовану шовком сорочку, що ворушилася вiд хвилювання дiвочих грудей, i смагляве, хороше обличчя, що вiд погляду козака палахнуло жаром i скидалося на той мак, що був устромлений у ïï волосся, i на карi оченята, що вона соромливо ховала за рясними вiями. — Як тебе; дiвчино, звати? — спитав Гнат, коли вони стали у парi. — Настею! — А чия ти? — Батькова та материна! — жартуючи одповiла дiвчина i весело глянула йому в вiчi... I що вже то був за погляд! З того погляду козак навiть забув, про що хотiв далi питати. — Чому ж ви не бiжите? — гукали ïм з усiх бокiв. Вони побiгли. Парубок, що тепер горiв, хотiв вхопити Настю i навiть доторкнувся до неï, та Гнат перечепив його ногою i той впав, Гнат же знову вхопив дiвчину. Той парубок був завзятий i, скочивши на ноги, наскочив на Гната. — Ти якого бiса перечiпаєшся? Пусти дiвчину, я ïï вловив. — У моïх вона руках, так я й вловив,— одповiв Гнат.— Не вiддам, хоч ти тут розсядься! — Пусти, бiсiв паливода. Вона моя дiвчина... Бо як не пустиш, так я не подивлюся, що у тебе шабля при боцi. Парубок був закоханий у Настю i не хотiв дозволити Гнатовi женихатися з нею; проте й Гнат не хотiв одступатися од дiвчини, що так йому уподобалась. Зчинився бешкет. Парубок однiмав Настю i м'яв Гнатовi руки, та не помагало. Дiвчина почала плакати, iншi парубки заступилися за свого товариша, гвалтуючи, що запорожець не по правдi перечепив парубка. Вони обступили вже Гната та Iвана цiлим натовпом, погрожуючи кулаками. — Хто доторкнеться, зарубаю!.. — гукав Гнат, зовсiм не розумiючи, що робить.— Моя дiвчина!.. Не оддам нiкому! Невiдомо чим би скiнчився той бешкет, коли б з-за тину не вийшов Петро. Побачивши, що Гнат держить дiвчину так цупко, мов кiт мишеня, вiн так i палахнув з пересердя. — Ти що тут коïш, лобуряко? Бешкет зчинив, неначе й справдi запорожець. Ще на губах молоко не обсохло, а вже у гречку стрибаєш! Чи не киïв тобi схотiлося? Суворий погляд брата зразу вибив чад з голови Гната. Руки його рознялися, дiвчина вирвалася i побiгла до своєï хати, а парубки одiйшли далi вiд велетенськоï й сувороï постатi завзятого сiчовика. — Ходи, бiсiв сину, зо мною до дуба, я тебе повчу, як з дiвками женихатися! З тим Петро повернувся йти у берег, до Днiпра, а слiдом за ним мовчки пiшли i Гнат з Iваном. Ранком другого дня запорожцi, забравши на дуба жiнку й дiтей Гробаря, рушили дубом униз по Днiпру. Гнат сидiв невеселий, замислений.Невже ж то,— думав вiн,— увесь вiк менi прожити бурлакою, як брат Петро? Навiщо ж тая воля, що у Сiчi, коли вона гiрша за неволю? Тутешнi парубки хоч не у кармазинах ходять i без шабель, так за те вони кохаються з дiвчатами, живуть серцем... щастя кохання знають. Нащо ж i жити на свiтi, як не знати того щастя? Вiн виявив своï думки Iвановi i той згодився з ним. — Бог з ним, з сiчовим життям... — говорив Iван. — Яка там утiха?.. Тiльки що пити... На Буджаку можна й так прожити вiльно бiля землi. Вiзьму я отеє разом з Галею ще Ïвгу... Чогось менi без неï сумно та жкурно. Одружуся з нею та й будемо жити на Буджаку поруч з Демком. В ту хвилину дуб пропливав повз високу скелю бiля Романкова. Дивиться Гнат, аж на скелi Настя з вiдрами стоïть та бiлою хусточкою слiзоньки втирає, а далi як углядiла його на дубi, та й ну хусточкою у повiтрi махати. — Прощай, прощай бравий козаче! — вимовляла та хусточка.— Не довго судилося нам з тобою у парi бути! Скочив Гнат на чердак дуба, зняв шапку та й ну махати нею. — Прощай, прощай, дiвчинонько! Як живий буду, то по тебе прибуду! Далеко вже дуб од Романкова. На рожевiй вiд промiння ранкового сонця пеленi Днiпра вiн здається дрiбною комашкою, а дiвчина все ще стоïть на скелi i дивиться услiд тому, хто так несподiвано збаламутив ïï молоде дiвоче серце. XIV Недовго пливли козаки. Тiльки, сидячи у дубi, поснiдали та пообiдали, аж тут уже й Новi Кайдаки, де жила дружина Гайдабури. За часiв Новоï Сiчi у Нових Кайдаках була збудована добра запорозька фортеця, пiсля ж скасування Сiчi Новi Кайдаки зразу були повернутi на повiтове мiсто новоï Новоросiйськоï губернiï, а городничим мiста було призначено полковника Шостака. Коли запорожцi прибули до Кайдакiв, там будувалося чимало нових казенних будинкiв, стiни ж фортецi руйнувалися, Наказавши Гайдабурi, щоб до ночi був з своєю родиною у дубi, Петро з товаришами пiшов обдивлятись по мiсту та купити якнайбiльше харчiв, щоб уже вистачило ïх на всю далеку дорогу. Тiльки вспiли запорожцi пiднятись на гору до церкви, де був базар та крамницi, як ïх оточили з усiх бокiв Кайдачани i сунулися за ними слiдом, дивуючись, звiдкiля взялися козаки, коли вже два роки було заборонено запорожцям не тiльки носити зброю, а навiть одежу, i звати себе запорожцями. Чимало й тут знайшлося товаришiв i навiть приятелiв наших дунайцiв. Розпитуванням про життя на Дунаï i тут, як у Романковi, не було кiнця краю i козакам зовсiм не давали ходу. Тiльки простяглися було нашi козаки до однiєï перекупки, з рундука котроï на них приємно дивилися оселедцi, тараня й чухонь, як ïм перепинив шлях полiцай у бiлих вузьких, як дудки, штанях, синьому каптанi з шаблею при боцi. Знать було, що то непростий полiцай, бо позад нього йшло ще двоє городовикiв. — А стiйте лишень,— сказав вiн, ставши напроти Петра,— що ви за люди? — Хiба не пiзнали? — одповiв Петро.— Ми ж запорожцi! — Якi такi запорожцi? — почав гримати полiцай.— Немає тепер запорожцiв! Мабуть, розбишаки якiсь або втiкачi. Як насмiлилися шаблi чiпляти? — Запорожцям бути без шабель не годиться! Ми не тутешнi запорожцi, а вiльнi, з-за Дунаю! — Цить, цить! — замахав на Петра руками полiцай.— Ходiть усi за мною до городничого. Петровi се не подобалося; проте, маючи в кишенi бiлет з печаттю посланця князя Потьомкiна, вiн не вагаючись пiшов з товаришами за полiцаєм. Кодацький городничий Шостак був уже пiдстаркуватий i гладкий чоловiк. На своєму вiку вiн уже послужив чимало у вiйську i тепер у чинi полковника одпочивав на посадi городничого. Коли до нього привели запорожцiв, вiн пiсля смачного обiду й доброï пляшки горiлки вже виспався i тепер сидiв у хатi, смокчучи люльку на довгому чубуцi. Коли полiцай одрапортував йому, ще привiв таких запорожцiв, котрi втекли на Дунай, вiн вип'яв на козакiв своï здивованi очi i почав гримати. — Отеє добре вскочили ви до моïх рук! Якже се ви смiли тiкати до бусурманiв. Ось я зараз всiх вас голубчикiв у колодки! — Пiдождiть, пане полковнику! Не хапайтеся! — сказав Петро.— Те вже давно цариця нам подарувала, а свiтлiший князь вже аж двiчi засилав до нас за Дунай посланцiв, закликаючи нас назад. Вiн i землi нам, i вiльне життя обiцяє. От на те нам од полковника, князiвського посланця, i бiлет дано, щоб нам нiде нiякоï перешкоди не чинили!.. Прочитавши бiлет, городничий почав неймовiрно розглядати його з усiх бокiв i навiть проти вiкна на свiт. — Не чув я про такi бiлети нiчого... — сказав вiн згодом,— i наказу такого у мене немає. Чи не самi ви, голубчики, сей бiлет написали. Певно, що воно так i буде. — Iванов! — звернувся вiн далi до старшого полiцая.— Який у нас наказ про запорожцiв? — Наказ свiтлiйшого князя вiд 1776 року, щоб всiх, якi знайдуться, непанськi, запорожцi вiддавати у пiкiнери. — Чули? — гукнув городничий.— Признавайтеся менi зараз, хто з вас панський, а хто казенний? — Так якi ж там у Туреччинi пани? — обiзвався Петро.— Чуднi ви, пане. Ви гадаєте, що й там князi та графи?.. Там пашi, мурзаки та беï. — Се ми все розберемо: хто ви й вiдкiля. Перше за все я ваш бiлет пошлю до губернського правлiння у Кременчук, щоб там роздивилися, чи вiн певний. — А скiльки ж то мине часу? — спитав Петро. — А мiсяцiв зо три мине... — А якже ми будемо без бiлета? — У в'язницi вам все одно вiн непотрiбний! Тепер i Петро зрозумiв, що справа виходить на зле. Що, може, доведеться шаблями та чингалами собi до дуба стежку прокладати. Проте, ранiше нiж проливати кров, вiн вдавався до хитрощiв. Почувши, що дехто з то вариства почав сперечатись з городничим, доводячи, що запорожцi вiльнi люди, вiн зразу спинив ïх i повiв розмову сам: — Ви пробачте нам, пане полковнику. Як ми третiй рiк уже не бували тут, то й не знаємо, що тут дiялося i як воно є. От, будь ласка, скажiть, як воно сталося, що запорожцi були вiльнi, як от примiром ви, пане, а тепер ви питаєте, чи немає помiж вами панських? — Бачу, що в тебе в головi горобцi лiтають. Не дурно ж вона як винницький казан завбiльшки. Було колись ваше, та минулося, а тепер всi запорожцi, що по панських землях сидять, так то панськi крiпаки, а таких, що вештаються по селах, як от ви, забирають у пiкiнери на царську службу. От що! — Так виходить, пане, так, що як хто запорожець, так або рабуй у пана, або служи царицi? — Нарештi таки збагнув! Так же воно й є! — Так про що ж ви, пане полковнику, турбуєтесь? Адже ж ми з тим i прибули сюди з Дунаю, щоб у пiкiнерах царицi послужити! Городничий глянув на Петра здивовано, а його товаришi ледве не скрикнули з обурення, та таки вдержалися, зрозумiвши, що Петро хоче обморочити городничого. — Як? Самi, охотою йдете? — спитав Шостак. — Та вже ж нiяк! Запорожцевi що? Звiсно, або гуляти, або воювати... Гульня нам за два роки прямо остогидла, а воювати — так аж руки сверблять... От ви, пане полковнику, i напишiть, значить, до губернського правлiння, щоб нас прийняли у пiкiнери, а ми поки що на прощання погуляємо! — Так ви б же так зразу й говорили, що приïхали служити пiкiнерами, а то почали верзти нiсенiтницю про якесь вiльне життя. У пiкiнери я можу вас i без губернського правлiння вiддати... на те у мене наказ є. Якщо так по добрiй волi йдете, то iдiть з Богом догуляйте, а завтра я й виряжу вас у Самар. — От спасибi, що недовго тут держатимете... — сказав Петро.— Коли б скорiше до вiйська, бо воювати притьмом хочеться! Вклонившись городничому, Петро махнув рукою товаришам: — Ну, панове, ходiмте та вдаримо сьогоднi ще лихом об землю! — Тiльки глядiть, бешкету не чинiть,— гукнув услiд козакам городничий i почав розпитувати пiдручного про iншi справи в мiстi. Петро справдi повiв товаришiв знову на базар та завiв до шинку, на берег же до дуба нiкого й не пустив iти, щоб полiцаï не вистежили, що у запорожцiв стоïть дуб напоготовi. Тiльки коли вже смеркло, козаки пiшли у берег i, дiждавши Гайдабуру з його жiнкою, пiсля третiх пiвнiв вiдпихнули дуба на воду i попливли вниз за водою. На сходi небо почало бiлiти. Зiрки зблiдли, стеряли своï яскравi промiння i одна по однiй зникли з очей козакiв. Темний, як нiч, Днiпро почав на сходi вкриватись спершу срiбним, а далi срiбно-рожевим килимом. Кайдаки мiцно спали, як i та воля, що ïï приспали тут пани городничi. Демко Рогоза, що був пiд час всiєï подорожi дуже сумний i небалакучий, нарiкав щодня на те, що брат Петро не поспiшає, тепер повеселiшав, радiючи як з того, що так щасливо вони уникнули у Кайдаках пригоди, так i з того, що до Базавлуку тепер було вже недалеко, i вiн скоро побачить свою Галю, пригорне ïï до серця, приголубить, заспокоïть пiсля нелюдського життя, тяжких образ та мук i повезе разом з любим сином на вiльне життя, до лиманiв, пiд захист новоï Задунайськоï Запорозькоï Сiчi. — Добре викрутилися,— обiзвався пiд той час Петро,— та тiльки що будемо робити без харчу? За тими полiцаями не довелося навiть хлiб купити. Всi сидiли стомленi й невеселi. Саме тут на бiлуватому обрiï неба виник з темноï пелени Днiпра Монастирський острiв, а проти нього, над скелями Днiпра, визначилася бiленька хатина старого Глоби. Глянувши на той зимовник, Демко пригадав, що у старого запорожця чимало в млинi робiтникiв, а де багато людей, там повинно бути й багато харчiв. — Не журися, Петре,— обiзвався вiн.— Пiдверни дуба до Глобиного млина, так будуть у нас i харчi. XV Коли трохи розвинiлося, дуб пробiгав уже повз Половицю. Не бiльше як два роки минуло з того часу, коли Демко був тут з покiйним своïм тестем, а вже якi помiтнi сталися тут одмiни. Запорозьких зимовникiв понад Половицею вже не було, а натомiсть по долинi будувалися великi будинки. У праву ж руку од хати Глоби, помiж скелями та по камiннях будувалася цiла слобода. Дуб наближався вже до протоки мiж Монастирським островом та млином Глоби. Чарiвне було се мiсце за часiв Запорожжя, не те, що тепер, коли всю голову острова побили на камiнь та продали на брук Катеринославських вулиць та на будiвлю мосту через Днiпро. Та голова була дуже висока i скидалася на велике замчище. З правого боку протоки, вище млина Глоби, теж випиналися над водою такi високi скелi, що од води до верху ïх iз рушницi б не досягнути. I от тi височеннi скелястi гори, уквiтчанi кучерявими дубами, мов вартовi, стояли по обидва боки протоки, зазираючи у ïï прозiрнi води. Всi подорожнi, захопленi красою берегiв, з напруженням дивилися, як ïхнiй дуб сунувся у протоку, мов у темну пащу звiра. — Ану, ти, вчений! — зненацька гукнув Петро до Демка.— Прочитай лишень, що то на тих дошках написано! Демко тiльки тепер, коли брат звернув його увагу, помiтив, що й на островi i на березi стояли стовпи, а на стовпах були поприбиванi дошки. Придивившись убiк острову, Демко голосно прочитав: — Острiв князя Прозоровського! Перевiвши ж очi на берег, додав: — Власнiсть свiтлiйшого князя Потьомкiна! — Бодай би тобi зацiпило з твоєю наукою! — знервовано гукнув Петро i плюнув набiк спересердя. — Та се ж Глобин сад i млин, i хата! — загукали всi.— Ми ж всi знаємо, що тут всяку рослину Глоба садив власними руками! — Ще й досi не розумiєте? — сердито буркнув Петро.—-Ще й пан Шостак не навчив вас розуму! — Було все Глобине, а тепер виходить, що й все, що придбав Глоба, i сам вiн стали власнiстю свiтлiйшого! Смутнi стали козаки i одвели очi од скель, неначе тi скелi вже нелюбi ïм стали... А велика бистря Днiпровоï протоки, неначе навмисне, щоб не завдавати козацькому серцю жалю, так пiдхопила дуба, що козаки й незчулися, як промайнули повз млин, що своïм великим колесом розкидав пiд скелями по повiтрю цiлi пасма блискучих бризок. Вже далеченько вiд млина пристав Петро дубом до берега i разом з Демком та кiлькома товаришами пiшов до Глоби. Хоч було ще дуже рано, а проте козаки здибали старого вже у млинi. Вiн саме давав розпорядок, чиє зерно ранiше засипати i кому з робiтникiв що робити. Побачивши перед собою узброєних запорожцiв, Глоба здивовано й радiсно гукнув: — Пугу, пугу! Звiдкiля вас Господь принiс. Чи по волi, чи по неволi? — Добрi молодцi все по волi ходять! — одповiв за всiх Петро, чемно вклонившись старому.— Зарадьте, дiду, нашому лиховi: дайте нам на тиждень харчiв. Петро розповiв про те, звiдкiля й куди мандрували запорожцi i через що опинилися без харчiв, Демко ж розказав про свою лиху годину й про смерть тестя. — Покарав, покарав нас Господь,— кiлька разiв говорив Глоба, слухаючи оповiдання братiв. Коли ж вони скiнчили, вiн, похиливши зажурену голову, додав: — Його свята воля... От i моïх сусiдiв, що понад Половицею жили, покривдили: всi зимовники ïхнi поруйнували, землю поодбирали, а ïм звелiли на камiннях хати будувати. — А ви ж, дiду, як? — спитав Петро.— Отже ми на скелi бачили дошку з написом про те, що ся земля вже не ваша, а князiвська... — Дошка справдi там маячить,— одповiв Глоба,—та тiльки мене ще нiхто не зачiпав. Був тут у мене сам свiтлiйший... Сади моï дуже йому сподобалися i наказав вiн усiм, щоб мене до смертi нiхто не смiв чiпати. Очi Петра засвiтилися недобрим вогнем, а брови мiцно збiглися докупи. — Се, певно, через те вам така вийшла милiсть, що ви до смертi ще побiльшите вашою працею сади для князя. На виду старого запорожця зовсiм не помiтно було того запалу, що був у Рогози; навпаки, у очах його був тихий спокiй i покiрливiсть. — Менi однаково, сину! — сказав вiн.— Не для себе працював я, для людей. Божоï рослини князь не з'ïсть, а як помре, то з собою не вiзьме... Хоч так, хоч сяк, а моï садочки людям на користь пiдуть... Погомонiвши ще деякий час, Глоба покликав усiх гостей до своєï хати снiдати, а пiсля того дав козакам цiлий бурдюк сала, два лантухи пшона, кiлька сот таранi, пудiв зо два хлiба, а овочiв та всякоï городини стiльки, скiльки козаки спромоглися взяти. Далi старший запорожець провiв гостей до дуба i почав з усiма прощатись. — Дай вам Боже, дiти, щасливо на Дунай повернутись i вiльними вiку доживати... Очеретовi старому, мойому побратимовi, уклонiться низенько... Вже ж менi на сiм свiтi з ним не бачитись... Не вдержав старий запорожець непроханьоï сльози, i покотилася вона гаряча на його сиву бороду... Вдарили козаки веслами у воду — одскочив дуб од берега, i понесли його прудкi хвилi вниз до порогiв, лишивши старого запорожця на березi самого, з його старiстю й сумними думами. За хвилину Монастирський острiв лишився вже позаду козакiв, i дуб вибiг до зимовника запорожця Мандрики. Навпроти того зимовника простягся великий, вкритий лiсом, острiв Становий, а по ньому знову маячила чорна дошка з написом. — Не читай... хай йому абищо! — сказав Петро братовi, але той уже поспiв очима прочитати: — Острiв князя Воронцова... З Мандрикiвськоï протоки дуб вибiг у широкий Днiпро i прямував до Лоцманськоï Кам'янки. На чердаку дуба, поклавши руку на стерно i розправивши свою могутню постать, стояв Петро Рогоза. Сорочка на ньому була розхристана, показуючи засмаленi сонцем груди, руки напруженi вiд кермування стерном, ноги широко розстановленi, щоб хвиля, надавивши на стерно, не звалила стернаря геть з чердака. Скинута з голови шапка лежала долi, а довгий оселедець вiльно маяв по вiтру, запорожець-велетень направляв дуба прямо на скелю, що високою баштою стримiла з води. — Куди ж ти держиш дуба на скелю? — збентежено скрикнули Гнат та Iван, що сидiли на передньому чердаку.— Дуба розiб'єш! — Повчiть свого батька, а не мене!.. — одповiв суворо Петро i трохи згодом додав: — Послухати хочу, яка сьогоднi буде година, чи безпечно йти у пороги. З усiх козакiв, що зараз ïхали, тiльки четверо, а саме: Петро, Люлька, Пугач та старий Гарабурда, знали пороги, останнi ж хоч часом i проïздили порогами, а проте кермувати дубом крiзь пороги не вмiли, бо не знали добре нi каменiв та скель, нi звичаïв всякоï течiï й всякоï лави порогiв. — Як то так: послухати, яка буде година? — здивовано питали молодi козаки. — Буду я говорити блазням... — пробубонiв Петро.— Хiба з вас будуть козаки? — Ба нi, сину! — обiзвався до Петра Гарабурда.— Так не годиться! Що з того буде, про те Господь святий вiдає, а ми повиннi молодь навчати, бо перед Богом за неï одвiт будемо давати, мовби за дiтей своïх. I, звернувшись до молодих козакiв, старий запорожець сказав: — Тут, дiти, щоб ви знали, вода так об скелю б'є, що аж грає музикою, а як коли, то гуде або голосить. Через те ся скеля й зветься Музичною. От як грає вона, наче музика, то добра година буде, а як гуде або голосить, так хто б поплив у пороги, то годував би своïм тiлом ракiв, от що. Саме тут дуб, трохи не черкнувшись об скелю, метеликом пролетiв улiворуч i загойдавсь на хвилях вже нижче скелi. — Справдi, неначе гуде! — скрикнув Iван. — Джмелi у тебе гудуть у головi пiсля вчорашнього бенкету! — сердито сказав Петро. — А менi здалося, наче голосить! — обiзвався Гнат, — Та вже ж! — буркнув суворий козак.— То, мабуть, та дiвка голосить за тобою, що ти на неï у Романковi й слину розпустив! — Ось бачите, дядьку,— звернувся вiн далi з докором до Гарабурди,— якi тепер запорожцi: скеля, як є, грає, а ïм, бачте, вона гуде та голосить! Суворий сiчовик плюнув i почав мовчки запалювати люльку. Зараз за Музичною скелею були на Днiпрi сумнi, скелястi острови, а з правоï руки з високого, скелястого берега вже дивився на запорожцiв Старий Кодак з його бiленькими хатками, невеличкою церквою i височенними окопами. Тiльки глянули козаки на Кодак, аж назустрiч ïм уже заревiв порiг Кодацький. Щоближче дуб наближався до порогу, то все дужчало те ревiння i врештi вже козаки не чули один Одного. Жiнки зблiдли на виду, тулили до себе дiтей та хрестились... Принишкли й молодi козаки, поглядаючи то на Петра, що мов кам'яний велетень стояв на стернi, то вперед, де Днiпро, вдарившись об цiлий рядок скель, що простяглися впоперек нього, розбивався бiлою пiною i неначе в безоднi зникав з очей. Ще мить, i бiла пiна залила б й козакiв, i жiнок, i дiтей... та не вспiли жiнки й дiти заверещати, як дуб, мов легкопера чайка, вже проскочив ту пiну, впав усiм днищем на першу лаву порогу i розкидавши на обидва боки великi хвилi, полетiв до другоï лави. Те саме було вдруге, втрете й учетверте... I не минуло й трьох хвилин, як Кодак з його окопами уже заховався за рогом берега, а дуб повагом бiг по тихiй водi. — А тягнiть лишень, хлопцi, сюди барильце з горiлкою,— сказав Петро, сiдаючи на чердаку, пiдобгавши по-турецькому пiд себе ноги,— та давайте, що там є поснiдати, бо вже, мабуть, i пан Шостак, кодацький городничий, прокинувся i сподiвається нас на снiданок. Всi весело засмiялися, згадуючи, як Петро обморочив городничого. — Митець ти, Петре! — обiзвався Гарабурда.— Коли б не ти, то, ïй-богу, не було б мiж сiчовою молоддю жодного певного запорожця. Поки поснiдали, дуб проминув уже величнi Мосульманськi скелi, перебiг Яцеву забору, перестрибнув двi лави бурського порогу i перед очима козакiв запiнився вже порiг Лоханський з скелястим островом Куликом посерединi порогу. Якiв Люлька, що тепер стояв на стернi замiсть Петра, направив дуба пiд лiвий берег, де саме йшла найпрудкiша течiя Днiпра, що звалася козачим ходом, i пiд'ïхав пiд високi, чорнi, непривiтнi скелi. — Жiнки, бережiться змiя! — гукнув вiн, коли пiд однiєю скелею несподiвано роззявилася темна й страшна, як паща звiра, печера. — Ох лихо,— скрикнули жiнки, жахливо дивлячись на ту печеру. — Який там змiй! — обiзвався Петро.— Нащо б ото я полохав жiнок та дiтей! — Осе ж та сама печера, що в нiй, кажуть люди, живе змiй! — провадив Люлька. — Чули, чули ми! — обiзвалися жiнки.— I лiтає вiн, i людей хватає та сюди тягає. Ото ж, мабуть, кiсток тут людських! Жiнки мiцно тулилися до своïх чоловiкiв i, хрестячись, поглядали на печеру. — Бабськi брехнi! — пробубонiв Петро i, поколупавши протичкою у люльцi, потяг у себе цiлу копицю диму. Поки велася ця розмова, печера лишилася вже позаду, а дуб, проскочивши чотири лави Лоханського порогу, набiг скоро й до Стрельчоï забори i зрiвнявсь з чарiвною, оточеною з усiх бокiв Днiпром, великою скелею. Небагато ще минуло часу, а козакiв облив вже своєю пiною Звонецький порiг, а слiдом по ньому й Тягинський. Тiльки обсохли та обтрусилися пiсля Тягинського, а тут уже загудiв i Дiд, або Ненаситець. Петро Рогоза знову пiшов до стерна i став на чердаку поруч з Люлькою. Вони почали стернувати вдвох, бо знали, що великим дубом на Ненаситцi одному не вправити. Як i предрiкала Музична скеля, година була дуже сприятлива: вiтру не було, i вода линула до порогу тихо, вiдбиваючи в собi золоте промiння сонця i блакитне небо з невеликими, бiленькими, немов руна чистоï вовни, хмарками. Перед очима все вище виникав з води камiнь Рвач, а що було за Рвачем, того не видно було, бо Днiпро зникав там з очей, ховаючись за камiнням, разом з цiлими горами своєï пiни... i тiльки могутнє дудiння й ревiння подавало звiстку, що там нижче, за Рвачем, Днiпро падав на гострi скелi i то стогнав, то ревiв диким звiрем, лютуючи з того, що несила йому вивернути з землi i покотити геть тi скелi й камiння, що рвали на шматки його тiло... Гребцi вже не чули голосу стернарiв i Петро тiльки рукою показував, з якого боку загрiбати, а з якого табанити. Не допустивши дуба до Рвача, стернарi круто звернули його в лiву руку, i не вспiли жiнки скрикнути, як дуб пiдхопила непереможна сила течiï i, мов трiску, почала перекидати його з одноï лави порогу на другу. Не один раз набрав тут дуб води своïм носом, не раз заливала його й бокова хвиля, немов навмисне збиваючи його з ходу на скелi, щоб розбити на трiски, та Петро з Яковом мiцно держали стерно, i вода бринiла позад дуба, як бренить натягнена струна. За хвилину дуб проскочив усi дванадцять лав порогу i вийшов на тиху воду, лишивши далеко з правого боку скелю Монастирку, що влiзла з правого берега в саме пекло порогу. — От тепер i пообiдати б непогано,— сказав Петро, сходячи з чердака дуба, i, обернувшись до свого товариша, додав: — Сходь i ти, Якове, тут уже й дитина справить. — Гей ти, паливодо! — гукнув далi Петро до брата Гната.— У гречку стрибати вже вмiєш, а стерна ще й до рук не вмiєш узяти! Ходи до стерна! — Нащо ж я маю ставати до стерна, коли ти говориш, що тут i дитина вправить? — одповiв Гнат.— У дубi є дитина, нехай вона й стернує! — Ну, ну, не базiкай,— сказав Петро суворо,— а йди, коли тобi говорять. Гнат бiльше не сперечався, i ставши на чердак, почав стернувати. Козаки пообiдали без варива те, що подарував ïм Глоба: сало, тараню, огiрки та кавуни. Нема чого говорити — уконтентовались поки добре, так, що хоч би й вiдпочити, так на горе не було часу: через годину пiдбiгла Крива забора, а далi Воронова. Та те ще б нiчого, а то незабаром зашумiв назустрiч i Онука, або порiг Вовничi, а сей уже не жартує, довелося всiм бути й на стернi, й на гребках. За Онуком Днiпро вужчав, а скелi берегами вищали i тиснули рiчку з обох бокiв, немов хотiли задавити. Дуб бiг помiж високими скелями, i тi скелi, вiдбиваючись своєю дикою, похмурою красою у прозiрних хвилях Днiпра, досягали своïми тiнями до самого дуба. Надвечiр вiн уже проскочив Будиловський порiг i козаки здалеку вглядiли великi, дивовижнi острови, що стояли поруч, розбиваючи Днiпро на три протоки. Один з тих островiв був весь укритий лiсом та червоною таволгою (лозою), звався вiн Таволжанським. Другий, з пiвсотнi сажнiв заввишки та напiвверстви завдовшки, був майже з однiєï величезноï скелi i звався Перуном. Висока голова сього острова, його довгий, горбатий верх та вiдкинутi уперед двi довгi, плескуватi скелi скидалися на голову й тiло якоïсь почвари, що, лiгши упродовж Днiпра, ще й простягла поперед себе двi довгi дебелi лапи. Петро направив дуба прямо мiж лапи тiєï почвари i козаки опинилися у захисному, вкритому пiском та таволгою куточку острова. — Тут будемо ночувати,— сказав отаман.— Розкладайте багаття, а баби зварять нам кулешу. Над головами козакiв, заступивши ïм свiт вечiрнього сонця, пiднiмалися височеннi скелi шиï i голови острова-почвари. — Ой сумно ж тут як! — говорили жiнки.— Ще, боронь Боже, зваляться сi скелi на нас. Ми ж тут пiд скелями мов комашки маленькi. — Та чудно якось сей острiв зветься... — звернувся Iван Балан до Гарабурди.— Що воно означає, дядьку,Перун? — Я й сам, сину,— одповiв старий запорожець,— ще з молодих лiт цiкавився дiзнатись, через що сей дивовижний острiв так чудно зветься, так менi один старий рибалка розказав те, що я зараз тобi розкажу. До Гарабурди пiдсунулися й козаки, й жiнки. — У Києвi, ще тодi як царювали там князi, а люди ще не хрещенi були, стояв над Днiпром, вироблений з деревини, великий iдол, тобто ïхнiй божок, i звався той божок Перуном. Тiльки як прийшов час, щоб нашим людям охреститись, так того iдола вони звалили у кручу, та й кинули у Днiпро. От i понесло його водою все вниз та вниз i, мабуть, винесло б аж у Чорне море, коли б вiн отут не зачепився за скелi... А як зачепився, так сам скелею став та й почав рости. До наших часiв з невеликого iдола вiн вирiс у цiлу скелясту гору, все ще росте, та Днiпро в обидва боки розпирає. Так от значить, як звали iдола Перуном, то так i острiв сей почали звати. — Ох лихоï — обiзвалася Гайдабурина дружина.— Так отеє ми пiд головою нечистого сидимо? Та се я всю нiч i очей не заплющу! — Дурницi то,— заспокоював дiд.— Який там нечистий?.. Скелi як скелi. Коли б се був справдi нечистий, так од хреста розсипався б, а сього Перуна скiльки не хрести, а вiн все стоïть. Старий запорожець розбалакався i звернувся знову до Iвана. — От тут, сину, за татарських часiв, найбiльше ïхня орда переправлялася через Днiпро, як набiгала на Украïну. Тут дiди нашi й пiдстерегали ïх та одбивали хрещений народ. Дiд довго ще розказував молодим козакам про минулi подiï та стародавнє життя i всi так захопилися його оповiданнями, що й не помiтили, як насунулася нiч i сповила острiв-почвару i ïх самих густою темрявою. Багаття пiд казанком освiтлювало тiльки скелi двох лап почвари та запорожцiв, що сiли вже навкруг казанка вечеряти; до високоï ж голови почвари те багаття своïм свiтом не досягало, i та голова сумною плямою закривала собою бiльшу половину небозводу. Ранком другого дня запорожцi рушили вiд Перуна далi. Вони щасливо минули пороги Лишнiй та Вiльний, птицею пролетiли помiж скелями Вовчого Горла, обминули скелi Розбiйникiв, а в обiдню пору вже вибiгли iз-пiд височенних скель Кичкасу i побачили поперед себе острiв Хортицю. Втомлений боротьбою зi скелями Днiпро розправляв та гладив тут своï збитi у водокрутнi води i розстилав ïх широкою, рiвною, блакитною пеленою. Голова Хортицi та скелi Сагайдачного були останнiми спогадами про пороги, далi ж Днiпро розливався широко, розбивався на протоки i рився у пiски понад Великим Запорозьким Лугом. Не спиняючись для обiду, запорожцi попливли повз Сагайдачне далi, бо хоч i хутко плив ïхнiй дуб, а все-таки до Базавлуку треба було плисти ще два днi. Нарештi минули й тi довгi та тяжкi Демковi два днi. Козаки доïхали до Чортомлику, пiдвернули до руïн Староï Сiчi i поклонилися там могилi славного кошового Iвана Сiрка; далi ж звернули у Пiдпiльню до Новоï Сiчi — потужили там на руïнах запорозькоï слави i пiзно увечерi прибули до Базавлуцьких Великих Вод. XVI На Базавлуцьких хуторах з того часу, як управитель князя запровадив Демка у пiкiнери, вже не було кому згадувати про права запорожцiв та баламутити князiвських крiпакiв. Iвжин батько та Луб'яний були для того вже занадто старi i, ледве видужавши пiсля катування, залишили вже всякi змагання, вiдцуралися свого, нажитого довголiтньою працею, добра i в усьому корилися прикажчиковi. Галя й Ïвга одбували панщину, як i всi останнi жiнки й дiвчата. Не всякий день вони бачилися; коли ж траплялося, що Ïвга знаходила хвилину та прибiгала до Галi, так вони, було, обнiмуться, пригорнуться одна до одноï та так гiрко плачуть, що навiть чужостороннiм людям сумно було ïх слухати. — На кого ж вони нас покинули? — плакала одного разу Ïвга.— Хто ж нас бiдних оборонить од лихих людей? Хто захистить од кривди? Сердешна дiвчина не стiльки сумувала з того, що минулося ïï вiльне життя, як з того, що Галин брат Iван поïхав за Дунай i покинув ïï, не сказавши навiтьпрощай. А вона ж то його з дитячих лiт любила, мов рiдного брата, та мала надiю, що й довiку житиме з ним укупi! — Не нарiкай, голубонько! — одповiла крiзь сльози Галя.— Не своєю волею вони пiшли од нас: Демка повезли у кайданах, Iван же, ти знаєш, помстився за батька та й мусив раптом тiкати. Помолимося Богу за них, щоб хоч ïм Господь послав щастя й долю, а ми вже якось перетерпимо. Наша доля жiноча: ми звикли з дитячих лiт коритися всiм, козаки ж не звикли коритися неправдi... Минув тиждень i другий. Прикажчик знову почав залицятись до Галi й умовляти ïï до любощiв, але вона не хотiла про те й слухати, перетерплюючи й лайку, й знущання, i важку роботу. На третiм тижнi до управителя прийшла звiстка про те, що Рогоза втiк зi служби i куди подiвся — невiдомо. Покликавши до себе прикажчика, управитель загадав йому звiнчати Галю з якимсь парубком або удовцем. — Князь буде гнiватись,— говорив управитель,— як довiдається, що молода жiнка та не дає йому приплоду... Треба з кимось ïï спарувати. У прикажчика аж очi заграли з радощiв, що вiн може досягти того, чого бажає. — Дозвольте менi взяти оту козачку за себеï — сказав вiн i навiть уклонився управителю. Управитель глянув на нього здивовано. . — Хiба ти не нагледiв собi дiвчини, що хочеш взяти молодицю та ще й з дитиною? — Дуже ся козачка менi в око впалаï — одповiв прикажчик.— Дозвольте взяти! — Ну, коли охота, то й бери! — Шкода, що заходить Спасiвка... — сказав прикажчик.— Доведеться два тижнi дожидати. — Пiдождеш... Неабиякий великий час! — сказав управитель, посмiхаючись, i залишив розмову. Повернувшись од управителя, прикажчик зразу ж пiшов до Галi. — Бачиш, хахлушка,— сказав вiн,— який я до тебе приязний: замiсть того, щоб тебе засiкли на смерть за непокiрливiсть, я зроблю тебе прикажчицею, моєю жiнкою. Будеш найстарша на селi. Галя зрозумiла речi прикажчика так, що вона стала удовою, i зблiдла як крейда. — Хiба Демко помер? — ледве вимовила вона. — А дiдько його знає, чи вiн живий, чи помер! — одповiв прикажчик.— Втiк вiн зi служби i невiдомо, де єсть! — Так вiн же живий! — Однаково, що вмер, коли пропав без вiстi. Отже, лагодься до вiнця. Пiсля спасiвки зараз i поïдемо до Микитиного Рогу. Там саме тiльки посвятили церкву i пiп нас перших обкрутить. Прикажчик пiшов геть, Галя ж навiть не збагнула, чи вiн жартував, чи правду говорив. Проте через кiлька днiв вона почула, що прикажчик справдi лагодиться до шлюбу i упорядковує свою господу. Нещаснiй жiнцi свiт потьмарився в очах з тiєï звiстки i вона ледве дiйшла до своєï хати. Душу ïï сповили тяжкi думки:Що чинити? — думала вона з мукою у серцi.— Може, справдi москалi не такi християни, як ми, i у них таки й можна вiнчати од живого чоловiка? Як же врятуватись? Невже ж назавжди залишити надiю жити з любим Демком? Невже мати за чоловiка свого ворога, чужинця? Тут саме в колисцi прокинувся Миколка i простяг до неï своï рученята. Галя вхопила його i почала тулити до лона. — Дитинко ж моя рiднесенька... Сирiтка од живого батька! Та коли б же не ти, так знала б я що чинити: лиман глибокий... У ньому знайшла б я край своïм стражданням. Куди ж я тебе подiну, дороге моє немовлятко? Далi молода жiнка, держачи дитину бiля лона, стала навколiшки до образiв i почала молитись: — Не попусти, Боже, такоï неправди! Ти звiнчав мене з Демком, то й поверни менi його! Не дай мойому вороговi, чужинцю-нехристу, знущатись над моïм тiлом i душею. Не попусти, щоб син мiй звав батьком когось iншого од рiдного свого батька, Демка! Довго стояла Галя перед образами i те молiння заспокоïло ïï. Вона встала повна надiï, що те не може статись, щоб ïï звiнчали з прикажчиком. Та не вспiла вгамуватись ïï збентежена душа, як прикажчик, неначе його кликали, вже й тут, у Галинiй хатi. — Що ж, моя молода,— говорив вiн жартливо,— чи все упорядкувала до шлюбу? — Не буде того нiколи! — одповiла Галя спокiйно й рiшуче. — Як то не буде нiколи, коли управитель звелiв! — А так, що й пiп од живого чоловiка не звiнчає. — На те єсть наказ начальства, що як хто з служби втече, так можна його жiнку звiнчати з iншим. — Не може бути таких наказiв, бо то було б проти Бога. До того ж пiп повинен спитати мене, чи згодна я пiти за вас, я ж скажу, що незгодна. Прикажчик почав глузливо смiятись: — Ой яка ж ти дурна... сказано хахлушка! То тiльки у панiв так, що своєю волею дiвки замiж iдуть: крiпачки ж iдуть за того, за кого пан звелить. — Як-то? — злякано спитала Галя.— I пiп не питає про згоду? — Може, й питає, якщо то так ведеться, та тiльки не звертає уваги на те, що молода говорить, а робить те, що наказує пан. Не потурати ж дiвкам. Може, яка i зовсiм не хотiла б замiж iти, так пановi ж треба, щоб був приплiд, щоб крiпакiв у нього бiльшало. Отже я ласкою кажу тобi: покинь ти дрочитись, бо все одно я й зв'язану звiнчаю тебе з собою. Не першу тебе силою будемо вiнчати, знаємо, як те зробити! Знову смертельна нудьга опанувала душу Галi i вона ридала, поки знесилена не впала на лаву. Минали один по одному тяжкi днi. Наближалася друга Пречиста, а там уже можна було й вiнчати. Не знаходячи собi нiякого порятунку, Галя знесилилася серцем i нею опанувала розпука. Проте ся розпука не знищила ïï завзяття — вона рiшуче стала на тому, щоб не дати себе звiнчати, а як уже не буде ïй нiякого порятунку, так вкинутися у лиман разом з сином; поки ж що вона рiшила втекти з хати. — Як маєш рости, синочку мiй, нещасним крiпаком,— плакала вона над Миколкою, пригортаючи його до лона,— так лiпше я сама понесу тебе з собою на той свiт! А немовлятко неначе хотiло розважити матiр: випручає рученята, гукає до неï та смiється... Смiялася й матiр, радiючи на дитину, але очi ïï росили ту усмiшку пекучими сльозами. Не приведи, Боже, нiкому смiятися таким смiхом, як смiялася Галя, лагодячись нести свою дитину в холоднi хвилi лиману! Як тiльки через кiлька день, Галя почула од прикажчика, що завтра рано ïхати до церкви, вона, дiждавши вечора, взяла в торбу хлiба, а на руки Миколку i, ховаючись у темрявi, вийшла в сад. Проминувши там батькову пасiку, перелiзла вона через перелаз до левади, спустилася до лиману i пiшла попiд кручею, берегом, до того мiсця, де росли очерети. Там, у тих очеретах, вона й сховалася, хоч i добре розумiла, що се переховування ненадовго вiдтягне час ïï згуби, бо не на великий час ïй вистачить хлiба. Всю нiч i весь другий день вона просидiла в очеретi. Земля пiд нею була дуже вогка, а повiтря мiж очеретом вiдбивало болотом, проте Галi здавалося тут дуже гарно: вона почувала себе тут вiльною i навiть щасливою на самотi з своïм сином. — Ой, синашу! — зверталася вона до Миколки, ненадовго нам щасливе життя. Завтра я доïм свою паляницю i тодi, синашу мiй любий, пiдемо ми з тобою у лиман до русалочок! Не бiйся, серце, що вода холодна, я пригорну тебе до лона i зогрiю тебе й у хвилях. А там, пiд водою, кажуть, єсть чарiвне царство: кушир там весь перлами потканий, дерева самоцвiтами блищать, а по деревах золотi яблучка ростуть — буде тобi чим бавитись. Увесь день так щебетала Галя з своïм Миколкою. Тiльки надвечiр спокiй ïï нарушено. Вона почула голоси людей, що ïï розшукували. Люди йшли очеретами, ламаючи ïх i розгортаючи на всi боки. Навкруг неï розлягався гулкий шелест. Щоб Миколка не подав голосу, Галя поклала його до грудей i занiмiла, сперши дух. Люди проходили повз неï близько, проте на неï нiхто не натрапив. Смерклося. Навколо стояла таємна тиша: тiльки й чути було, як очеретини терлися од вiтру одна об одну i шелестiли. За кiлька мiсяцiв до сього, Галя нiзащо в свiтi не лишилася б сама на нiч в очеретi,— вона боялася б i русалок, i вовкулакiв, i польового, й лiсовика, тепер же вона боялася тiльки людей, бо упевнилася, що люди лютiшi i за лiсовикiв, i за всяких примар. Вже зовсiм було пiзно, коли Миколка чогось прокинувся i почав плакати. Пiд ту добу край очерету, на лиманi, почулися плески води. Галя налякалася гадками, що то ïï шукають, ïдучи човном понад берегом, i затулила Миколцi рота, але той випручався i заплакав ще дужче. — А цитьте! — почувся голос з лиману.— Неначе дитина плаче. Серце Галi заколотилося, мов пташка у сiльцi, а кров вдарила ïй у голову i заграла по всiй ïï iстотi, ïй здалося... та нi, сього не може бути... ïй почулося, неначе з лиману доходив голос Демка. Миколка знову заплакав i замовк. Галя занiмiла, сперши дух. — Боже мiй! — почула Галя з лиману голос чоловiка.— Се моя дитина плаче. Се Миколчин голосочок. Повертай, Петре, в очерет! — Демко! — несамовито скрикнула Галя, скочивши на ноги. Тепер вона була вже певна: се ïхав вiн, Демко, ïï любий чоловiк. Вiн не зрадив! Вiн похвалився прибути по неï i прибув. Ïï поклик голосно пролунав понад лиманом i вiдбився в очеретах. — А, ось де ти! — почувся в ту ж хвилину неподалеку голос прикажчика i навкруг Галi зашелестiв очерет. Знати було, що до неï бiгло очеретом багато людей. — Демку, рятуй! — скрикнула Галя i кинулась бiгти убiк лиману, але в ту ж мить двi дужих руки прикажчика вхопили ïï за стан. — Задавлю гадюку! — прохарчав вiн, стерявши з серця голос. — Демку! — гукнула Галя ще раз i той поклик ïï був останнiм, бо прикажчик затулив ïй рота, а челядь, набiгши з усiх бокiв вхопила ïï на руки i понесла очеретом до левади. Галю обхопив жах вiд думки, що вона може загубити в очеретi Миколку i бiдна матiр так притиснула його до себе, що хлопець кричав не вгаваючи. Тим часом дуб протиснувся крiзь очерет до берега i Демко, Iван та Гнат, вискочивши на землю, першими побiгли на голоси, слiдом за тими, що понесли Галю; плач же Миколки добре подав ïм звiстку, куди треба бiгти. Не знаючи, що до берега пристало аж десять узброєних запорожцiв, прикажчик i не тiкав, а тiльки поспiшався вибитись з очеретiв; дiйшовши ж до левади, вiн спинився. З ним було двадцять крiпакiв i вiн, маючи надiю захопити Галиного чоловiка, якщо той справдi наважиться йти на ïï поклик, розстановив крiпакiв зараз там, де кiнчався очерет. Справдi, як тiльки Демко, Iван та Гнат вибiгли з очерету, князiвськi крiпаки оточили ïх цiлим натовпом, та тiльки побачивши у запорожцiв шаблi, кинулися тiкати до прикажчика. — Пусти мою жiнкуi — скрикнув Демко, добiгши до прикажчика i схопивши його за груди. — Не пущу, вона завтра буде моєю жiнкою, ти ж, харциз, втiкач, пiдеш на шибеницю! Хватайте його, хлопцi, ззаду! — гукнув прикажчик до крiпакiв.— Валiть його на землю! — Не хочу тебе рубати не узброєного...— говорив прикажчиковi Демко, одмахуючись шаблею од тих, що намагалися схопити його ззаду.— А не пустиш по добрiй волi, так буду рубати! — Хiба так розмовляють запорожцi? — почувся з-за Демка голос Петра i важкий, мов довбня, та твердий, мов залiзо, кулак старшого Рогози впав на голову прикажчика. Захрустiли в Галиного ворога кiстки; кров порснула з нього носом, ротом i вухами i, мов важкий снiп, впав вiн на землю, потягши за собою й Галю, бо руки його прикипiли до ïï стану. Демко пiдхопив свою, залиту кров'ю напасника, дружину, але вона була непритомна, руками ж все тулила Миколку до свого серця. — Галю! Галочко! Серце моє!.. Кохана моя зiронько!.. Обiзвися... Розплющи очi!..— гукав Демко, бiдкаючись коло дружини, та вона все не озивалася i була блiда, як крейда. Петро дав волю братовi клопотатись бiля своєï жiнки, сам же зараз почав порядкувати справою: — Хто ще хоче покуштувати запорозького кулака? — звернувся вiн до розтеряного натовпу крiпакiв. Охочих дивитись на кулак Петра пiсля пригоди з прикажчиком не знайшлося, i всi крiпаки з ляком поточилися од запорожця-велетня. — Ведiть мене до хати прикажчика та глядiть: хто наважиться тiкати, того зараз же застрелю з пiстоля! — сказав Петро до крiпакiв i, вийнявши з-за пояса свого великого пiстоля, примiривсь, як буде стрiляти. Лишивши бiля дуба старого Гарабурду, а бiля Галi — брата Демка, Петро з рештою товаришiв, не поспiшаючись, погнав весь натовп крiпакiв поперед себе до хати прикажчика. Там вiн спитав, хто в прикажчика був пiдручним, звелiв йому одiмкнути комори й стайню, назбирав налигачiв i шнурiв i разом з товаришами поперев'язували всiх крiпакiв, не тiльки тих, що були з прикажчиком, а навiть i тих, що спали по хатах. Управившись з тим i довiдавшись, що в прикажчика грошей було обмаль, а всi грошi були в управителя в економiï, Петро лишив наглядати за пов'язаними Iвана Балана, як тутешнього, сам же, взявши з стайнi восьмеро коней, поïхав ними з сiмома товаришами та пiдручними прикажчика до економiï. Iван, лишившись у слободi, зразу ж пiшов до зимовника Луб'яного. Старий козак i його дочка Ïвга спали, нiчого не вiдаючи про наскок запорожцiв. Коли Iван постукав до них у вiкно, у хатi прокинулися, засвiтили свiтло i впустили його у дверi. Чи розкаже ж хто, скiльки там було дивовання й радощiв! Старий запорожець плакав сльозами, Ïвга ж кидалася на шию то Йвановi, то батьковi i вже згодом, опам'ятавшись, почала розпитувати, чи прибув Галин Демко. — Прибув, прибув! — одповiв Iван.— Вiн бере ïï з собою на Буджак, а я заберу тебе, Ïвго, якщо твоя на те згода! Дiвчина з радощiв i забула, що Iван ïй стороння людина, i почала цiлувати його i в уста, i в чоло, i у невеликi чорненькi вусики. Нiякого вагання не було. Луб'яний зразу почав складати своє невелике збiжжя, а Iвга почала бiгати по хатi, дбаючи про харчi, i через кiлька хвилин, всi троє, з клунками на плечах пiшли шукати Галю i Демка. Тi були вже в своïй хатi. Галя давно прочуняла, виплакалася радiсними сльозами на грудях у чоловiка i тепер заспокоєна збирала решту свого пограбованого добра. Галя та Ïвга кинулися одна до одноï. Разом вони страждали, разом тужили, разом тепер i дiждали великоï радостi. — Iване!.. — звернулася Галя до брата,— чому б тобi не взяти Ïвгу за себе, як вона ще трохи пiдросте? — Та вона сьогоднi цiлувала мене,— одповiв весело Iван,— так тепер уже повинна моєю нареченою зватись! — Куди ж менi ще рости, Галочко? — весело говорила тим часом Ïвга.— Глянь: я вже така заввишки, Як i ти! Всi радiснi й щасливi пiшли з клунками до дуба, та вже на дорозi згадали про Галиного дiда Лантуха i пiшли спитати його, чи не хоче й вiн з своєю старою покинути зруйноване рiдне гнiздо та поïхати на вiльнi землi. Хоч старих через ïхню немiч i не ганяли на панщину, а проте й вони не схотiли лишитись помiж чужими людьми i теж прилучилися до своïх родичiв. Гарабурда давно перетяг дуба до верб левади, де колись Демко вперше побачив Галю i почув ïï пiснi, i там старий козак сидiв у дубi до свiту. Iван з Демком позносили вже на дуб цiлi лантухи хлiба й iнших харчiв, щоб вистачило на далеку дорогу, а Галя помолилась вже над могилою свого батька i знову повернулася до дуба. Жiнки Гайдабури й Гробаря упадливо розпитували Галю, чого так плакав Миколка, коли вони пливли лиманом, i Галя зваживши на те, що Миколка тепер мiцно спав, не знайшла iншоï причини, як волю Божу. — Се Господь,— говорила вона,— устами дитини подавав звiстку його батьковi, де шукати свого сина. Почало вже свiтати, коли Петро з товаришами повернувся з князiвськоï економiï. Вiн спитав Демка, чи не набрали харчiв, i довiдавшись, що набрали, пустив коней у степ, пiдручному прикажчика дозволив розв'язати крiпакiв, товариству ж загадав сiдати в дуба, i коли всi сiли, власною рукою одпихнув його од берега, скочивши на дуба останнiм. Проходячи до чердака повз Галю, Петро кинув ïй на запаску двi жменi золотих грошей, кажучи: — Се вам на нове життя на вiльних землях! — Куди менi стiльки? — скрикнула здивовано Галя.— Подiлiть, брате, на всiх! — Не турбуйся про те, всi, хто зо мною ходив, себе не забули! — Ну, так я подiлюся з Ïвгою! — сказала Галя.— Ïй теж на молоде господарство потрiбнi грошi. А вам же, брате? — А менi нащо ота полова? — суворо одповiв Петро i, обернувшись до Демка, кинув йому до рук пасму волосся з невеликим, кругленьким шматочком скривавленоï шкурки. — А се тобi,— сказав вiн,— прислав князiвський управитель за твiй оселедець! Демко здригнувся i, зрозумiвши, що шкурка з волоссям вирiзана з людини, вкинув страшний подарунок у лиман. — Ти вбив його? — спитав вiн брата, бажаючи в душi, щоб того не було. Вiн був тепер щасливий i все лихо, що йому управитель заподiяв, зразу забулося. — Нащо? — одповiв Петро.— Шматочок шкурки невеликий, видужає!.. А наука добра: пам'ятатиме довiку, як рiзати запорожцям оселедцi, та й дiтям закаже до запорозьких оселедцiв доторкатись. Дуб плив лиманом на пiвдень, i оселя, що у нiй народилася й зростала Галя, разом з садком i вербами меншала й зникала з очей, сповиваючись туманом. Галя не шкодувала тепер за тим, що рiдноï оселi скоро не видно буде, бо та оселя була мiсцем ïï нелюдських страждань. Всi думки молодоï жiнки тепер линули за море, до Дунаю, в ту привiтну сторону, де, як розказували Демко та Iван, люди ще працювали тiльки для себе i жили так само вiльно, як жили колись запорожцi понад Днiпром. ________________________________ 11 Москалi — солдати царськоï армiï.
ЗРУЙНОВАНЕ ГНIЗДО